Десь із годину, а може, й довше я тинявся з кімнати до кімнати, від розмови до розмови, з чемною байдужістю приймав вітання й питво, яким мене пригощали. Музика в їдальні була такою гучною, що я заледве чув, коли до мене зверталися. Тьмяне червонясте світиво й постійний рух чужих тіл навколо лише загострювали моє сп’яніння, і, відчувши, що в голові паморочиться, я вирішив вийти надвір, на під’їзну алею. Щойно опинився просто неба, мене засікла та сама велелюбна дівуля з Гелловіну. Я розвернувся на сто вісімдесят градусів і вшився за будівлю — до саду.
У саду — власне, не сказати, що це був справжній сад, радше просто маленька, поросла травою ділянка, оточена з трьох боків стіною дерев, — людей було значно менше. Усі тут юрмилися групками по троє чи по четверо, розмовляли й сміялися або витріщалися на гірлянди, старанно розвішані між деревами. Подвір’я мерехтіло, наче кількасот послужливих світлячків вирішили вшанувати вечірку своєю присутністю. Мередіт сиділа на столі посеред саду, закинувши ногу за ногу, в одній руці тримаючи пластянку з напоєм, а в іншій — зубочистку з двома настромленими на неї оливками. (Вона, схоже, пила мартіні, хоча всім іншим було цілком досить дешевого алкоголю й коли.) Я нерішуче зупинився біля краю подвір’я. Ми з Мередіт перекинулися хіба декількома словами після того, що сталося тоді в гримувальні, і я не був упевнений, які в нас тепер стосунки. Незабаром я заскочив себе на тому, що витріщаюся на її ноги. Литки в неї були бездоганні й вишукано звужувалися до витончених кісточок та чорних туфель-човників на тринадцятисантиметрових підборах. Я замислився: а що, як вона сидить на столі, тому що просто не може стояти на м’якій землі, не провалюючись?
Зауваживши мою присутність, Мередіт усміхнулася — як мені здалося, доволі приязно. (Хлопець, що стояв біля неї, — я знав, що він віолончеліст, хоча й не був упевнений, з якого саме курсу, — і далі щось говорив, не помітивши, що вона відволіклася.) Мене взяв легкий трем полегшення. Мередіт знову розвернулася до віолончеліста, але дивилася тепер у свій келих, звільна помішуючи мартіні оливками.
Я вже збирався повернутися до будинку, коли чиясь рука обійняла мене за талію.
— Агов, здоров був... — промовила Рен — ніжна і грайлива, наче кошеня, якою вона завжди ставала напідпитку. Вона була вбрана у щось світло-зелене й струмливе і через це скидалася на фею Дзеньку.
Я скуйовдив їй волосся.
— Привіт. Розважаєшся?
— Так, усе супер, тільки Річард поводиться як останній покидьок.
— Овва, яка несподіванка...
Рен насупилася, зморщивши носик. Вона й досі обіймала мене за талію, і мені мимохідь майнуло: цікаво, а встояти на ногах без підпори вона взагалі зможе?
— Не знаю, що це за мороки його взяли... — сказала Рен з гіркотою, якої раніше мені не випадало в неї чути. — Він завжди хамовитий, але зараз Річард... Не знаю. Просто падлючий якийсь...
Обраний нею епітет був настільки безневинним, що в мені ворухнулося якесь щемке поривання — прагнення захистити її, як зробив би це старший брат. Я притиснув Рен до себе і промовив:
— Не знаю, чи «падлючий» — це доречне означення.
— А чому ні?
— Не знаю, кажу ж... Але це вже не просто падлючість, це садизм. Він останнім часом взяв за звичай мордувати нас просто на сцені. На прем’єрі мало не порвав мені барабанну перетинку. У Філіппи синець з Австралію завбільшки, а Джеймс... — я затнувся, із запізненням пригадавши, що пообіцяв нікому не розповідати. Щось мої мовленнєві й зорові фільтри нині працювали з перебоями...
— Що він зробив із Джеймсом? — спитала Рен з якоюсь боязкою невпевненістю. Вона намагалася виструнчитися, але випитий віскі достеменно був проти.
Я згадав, як Джеймс накручував на палець її локон, і мені раптом спало на думку, що він зробить що завгодно, варто їй лише попросити. Щось у моїх грудях ніяково стиснулося.
Рен знову насупилась. Руки, які мене обіймали, раптом розпружилися, наче вона взагалі забула, що за мене тримається.
— Знаєш, він іноді мене лякає.
— Джеймс? — перепитав я спантеличено.
Вона похитала головою.
— Річард. Я боюся, що він серйозно нашкодить комусь... чи самому собі. Він просто... нарваний якийсь, розумієш?
Я охарактеризував би його іншим словом, але попри це все одно кивнув.
— Може, тобі варто сказати йому про це? Мабуть, ти — взагалі єдина людина, до якої він дослухається.
— Можливо. Але доведеться зачекати до ранку. Просто зараз він п’яний як чіп.
— Ну... — промовив я, — якщо він налигався так, що ноги не тримають, у цієї вечірки ще є шанс завершитися вдало.
Аж тут у мене виникло якесь химерне розпачливе відчуття. Річард, хай яким він був п’яним, ніколи повністю не вирубався від алкоголю. Він лише ставав ще
Мередіт зісковзнула зі столу, перепросивши у своїх шанувальників (на ту мить їх довкола неї було вже четверо). Відтак перетнула подвір’я, на диво впевнено тримаючись на ногах, і, схиливши голову до плеча, протуркотіла:
— Йой, які ж ви в мене гарнюньки!
