— Що ж, почувайся як удома. Тільки от... не зрозумій мене зараз хибно, ти навіть не уявляєш, який я радий тебе бачити... але, на бога, звідки ти тут узявся?

Він зіперся на край мого столу.

— Мені конче треба було злиняти з дому, — сказав він. — Удень самотою тинятися будинком, увечері навшпиньки перед батьками ходити... Я вже просто не годен був усе те витримувати. До Деллекера повернутися не міг, тому полетів у Чикаґо, але там було так само паскудно. Думав сісти на автобус до Броудвотера, але такого рейсу не було, тож я приїхав сюди.

Він похитав головою.

— Пробач, треба було перед тим зателефонувати.

— Не кажи дурниць.

— Вітаєм, герцогу! Ти воскресив нас![82]

— Тільки не ображайся, але щось у тебе кепський вигляд як на воскреслого, — сказав я. — Відверто кажучи, ти якийсь пошарпаний.

— Ніч була довга.

— Тоді давай лягати. Поговорити зможемо вранці.

Він кивнув, утомлений погляд засвітився вдячністю. Я витріщався на нього, і мій мозок на мить ніби вимкнувся, залишилося тільки одне безглузде запитання: чи він колись раніше так на мене дивився?..

— Де саме? — спитав він.

— Що?.. А, так... Може, ляжеш тут, а я тоді переберуся на канапу внизу.

— Я не збираюся зганяти тебе з власного ліжка.

— Ти більше потребуєш сну, ніж я.

— Та ну, можна ж просто... Хіба ми тут у тебе вдвох не помістимося?

Мої синапси знову вимкнулися. Джеймсове обличчя було почасти спантеличеним, почасти вичікувальним і таким хлоп’ячим, що тієї миті він уперше за кілька тижнів був схожий на себе самого. Він переступив з ноги на ногу, кинув погляд у вікно, і до мене нарешті дійшло, що він чекає на відповідь.

— Чому б і ні... — видушив я.

Його губи ніяково смикнулися натяком на усмішку.

— Не така ми вже й дивна парочка, еге ж?

— Еге ж.

Я дивився, як він, нахилившись, розшнуровує черевики, потім і сам зняв шкарпетки та стягнув штани. Глипнув на годинник на тумбочці біля ліжка. Третя ночі. Я спохмурнів, вираховуючи, скільки ж часу він провів у автобусі. П’ять годин? Шість?

— Тобі як більше до вподоби? — спитав Джеймс.

— Що?

— З якого боку ліжка?

— А, ти про це... Не має значення.

— Гаразд.

Він склав джинси й повісив їх на спинку стільця біля письмового столу, потім зняв светра. Його зап’ястки й передпліччя досі були поцятковані бляклими тінями синців.

Я нерішуче опустився на ближчий край ліжка й заскочив себе на тому, що раптом згадав літо, яке ми провели в Каліфорнії, — як ми по черзі сідали за кермо старого BMW, яке колись належало Джеймсовому батькові, як дісталися узбережжям до якогось сірого, оповитого серпанком туману пляжу, налигалися там білого вина, накупалися голяка й заснули на піску.

— Пам’ятаєш ту ніч у Дель-Норте... — почав я, — ...коли ми вирубилися на пляжі?

— Л потім прокинулися вранці й виявили, що наш одяг зник?

Він підхопив нитку розмови так швидко, що я зрозумів: він, мабуть, і сам про це думав. Я ледве не розсміявся й озирнувся до нього. Джеймс саме відкинув ковдру, і очі в нього блищали яскравіше, ніж доти.

— Я й досі сушу собі мізки, що тоді сталося, — сказав я. — Як гадаєш, чи могло наше шмаття просто віднести геть припливом?

— Радше вже знайшовся хтось із почуттям гумору і вмінням пересуватися абсолютно нечутно. І цьому комусь припала до серця думка змусити нас простувати до автівки голяка.

— Дивно, що нас тоді не заарештували.

— У Каліфорнії? Та ну, там це дрібничка.

Раптом ота стара історія — вода, сірий досвіток, Джеймсові слова «там це дрібничка» — здалася мені аж надто знайомою, розбурхуючи нещодавні спогади. Він відвів очі, і я зрозумів, що обоє знову думаємо про одне. Ми залізли в ліжко, поперекладали подушки і вдали, ніби нам зручно, —усе це в збентеженій тиші. Я лежав горілиць, і мене проймав розпач від того, що десять-п’ятнадцять сантиметрів між нами раптово наче перетворилися на сотні кілометрів. Той жалюгідний страх, що охопив мене під час заупокійної відправи, справджувався: навіть смерть не завадить Річардові нас мордувати.

— Можна я вимкну світло? — спитав Джеймс.

— Так, звісно, — озвався я, тішачись, що ми нарешті думаємо про різне.

Він вимкнув лампу, і зі стелі на нас ринула темрява. А разом із нею прийшла тиха, дурнувата паніка — я більше не бачив Джеймса. Я насилу стримав бажання негайно почати

обмацувати ліжко, доки не знайду його руку. А тоді заговорив, просто щоб почути відповідь.

— Знаєш, про що я згадую увесь час? Ну, коли думаю про Річарда?

Відповів він після довгої паузи, наче йому не хотілося цього знати:

— Про що?

— Про горобця з «Гамлета».

Я відчув, як він ворухнувся.

— Так, ти вже казав. Що буде, те й буде[83].

— Ніколи не розумів цей монолог, — сказав я. — Тобто ні, маю на увазі, що я його розумію, але він якийсь безглуздий... Так довго намагатися звести рахунки й відновити бодай якусь справедливість... І от маєш, Гамлет раптом виявляється фаталістом.

Матрац під Джеймсом знову ледь гойднувся. Мабуть, він повернувся до мене, але в кімнаті було занадто темно.

Перейти на страницу:

Похожие книги