Ніби ми злодії полностью

— Схаменіться, дурні! — вигукнув я. — Мечі сховайте в піхви. Ви самі не тямите, що робите.

Вони розійшлися, важко відхекуючись, але з іншого кінця зали задзвенів раптом новий голос. Це був Тібальт.

— Що! Б’єшся ти серед негідних слуг?

Бенволіо, поглянь. Ось смерть твоя.

Я озирнувся. Натовп розступився довкола Коліна — він стояв, дивлячись просто на мене крізь прорізи в чорно-червоній масці, яка з боків різко відкривала вилиці, гострі й кутасті, наче драконячі крила.

Я : Я їх мирив. Сховай меча у піхви

Або рубай, щоб їх розборонити.

КОЛІН: Меч у руках, а мир на язиці?!

Ненавиджу це слово я, мов пекло,

Як всіх Монтеккі, як тебе самого.

Обороняйся ж, боягузе!

Колін кинувся на мене, і ми зчепилися, геть-чисто двійко бійцівських півнів. Ми робили випади й відбивали їх, аж доки четверо дівчат теж не кинулися в колотнечу, підбадьорювані сотнями студентів у масках, які спостерігали за дійством. Чужий лікоть «зацідив» мені в підборіддя, і я важко гепнувся горілиць. Колін миттю притиснув мене до підлоги й потягнувся до мого горла, але я знав, що Князь з’явиться саме вчасно, щоб завадити йому мене придушити. І справді, Князь із приголомшливою вельможною величчю вийшов, чи то пак вийшла, на горішню приступку сходів, які вели з балкона.

— Бунтівники ви! Вороги спокою!

Мечі плямуєте ви кров’ю ближніх.

Ви чуєте?

Ми негайно припинили бійку. Колін відпустив мене, я перекотився і стояв тепер навколішках, у німому зачудуванні витріщаючись на Мередіт. Князь із неї був не гірший, ніж із будь-кого з хлопців: густе руде волосся заплетене в довгу косу, стрункі ноги взуті у високі шкіряні чоботи, обличчя ховалося під білосніжною маскою, що мерехтіла так, наче її занурили в зоряний пил. Коли Мередіт почала спускатися сходами, за нею потягнувся довгий, аж до самісінької підлоги плащ.

МЕРЕДІТ: Спиніться, люди! Звірі!

Ви згубний пломінь люті й ворожнечі

Потоком пурпуровим з власних жил

Гасити ладні раз у раз. Із рук

Додолу кидайте криваву зброю

І слухайте, що скаже в гніві князь ваш!

Інакше ждуть на вас страшні тортури.

Ми всі слухняно кинули мечі на підлогу.

МЕРЕДІТ: Утретє вже за слово легковажне

Ти, Капулетті, й запальний Монтеккі,

Тривожите ви чварами все місто!

Утретє сиві жителі Верони,

Свої пристойні вбрання поскидавши,

До рук старих стару хапають зброю,

Ущент поточену іржею миру,

Щоб вашу лють іржаву гамувати.

Вона повільно пройшла між нами, високо піднявши голову. Колін позадкував на крок і вклонився. Я й дівчата опустилися на одне коліно. Мередіт глянула на мене згори вниз, а тоді підчепила затягнутою в рукавичку долонею моє підборіддя.

— Коли ще раз стривожите Верону,

За спокій ви заплатите життям...

Вона розвернулася на підборах, і край плаща ляснув мене по щоці.

— А цей раз — хай розійдеться весь натовп.

Дівчата й Колін заходилися збирати розкидану зброю і втрачені елементи костюмів. Але Князеві вже урвався терпець.

— Під страхом смерті всім велю — розходьтесь.

Ми відступили з центру зали, яка вибухнула оплесками, коли Мередіт рушила вгору сходами, повертаючись на балкон. Я забарився, задивившись на те, як вона ставить ноги на приступки, аж потім, коли вона пішла нарешті, озирнувся до найближчого учасника маскараду. Цього хлопця я не впізнав, крізь прорізи маски видно було лише карі очі.

— Де ж Ромео мій? — спитав я. І, розвернувшись до іншого з глядачів, вигукнув: — Як радий я, що він не встряв у бій.

Саме цієї миті Ромео з’явився у дверному отворі в східній стіні, вбраний у блакитне зі сріблом; його маска плавно обіймала скроні. Він здавався майже міфологічним персонажем, справжнім Ганімедом — уже не хлопчик, ще не чоловік. Я знав, що Ромео гратиме Джеймс, відразу здогадався про це, але враження, яке справила на мене його поява, від цього не слабшало.

— Дивіться, ось він, — звернувся я, стишивши голос, до дівчини, що стояла ближче за всіх.