Приїхавши на станцію раніше за неї, він продав власникові блок «Клеопатри». Саме підняв капот залити води в резервуар двірників, коли під’їхала автівка. Кермував місцевий чоловік, а на пасажирському сиділа Тамара. У цій країні працівники посольств ніколи не їздили самі, особливо жінки.
Коли вона вийшла з машини, Абдул подумав, що з першого погляду від тутешньої її не відрізнити. Чорні очі й волосся, сукня з довгим рукавом поверх штанів, голова прикрита шаллю. Та уважний спостерігач за впевненою ходою, безстрашним поглядом, яким прошила чоловіка, і тим, що зверталася до нього, як до рівного, здогадається, — вона з Америки.
Абдул усміхнувся. Тамара була мила й приваблива. Щоправда, його інтерес до неї аж ніяк не романтичний — ще кілька років тому мав удосталь романтики, від якої досі не зміг відійти. Йому радше імпонувала її життєрадісність.
Абдул озирнувся. За офіс АЗС правила глиняна халупа, з якої власник торгував водою та харчами. Від колонки від’їжджав пікап. Більше там нікого не було.
Та вони з Тамарою однаково вирішили не ризикувати й удавали, ніби не знайомі. Поки водій заправляв авто, Тамара стала спиною до нього і промовила тихо:
— Учора був рейд на табір, який ви виявили в Ніґері. Військові радіють, бо знищили його, захопили купу зброї й узяли полонених для допитів.
— Аль Фарабі вдалося схопити?
— Ні.
— Отже, то була не Гуфра.
— Полонені кажуть, що це Аль-Бустан.
— Сад, — переклав Абдул.
— Однаково велика здобич. І все завдяки вам.
Лаври героя Абдула не цікавили. Він дивився вперед.
— Треба змінити тактику.
— Добре... — протягнула вона невпевнено.
— Мені буде складніше залишатися під прикриттям. Відтепер мій маршрут пролягатиме на північ, через Сахару до Триполі, а звідти — через Середземне море до європейських нічних клубів. Звідси й аж до узбережжя — гола пустеля, машин майже не трапляється.
Тамара кивнула.
— І водієві буде легше вас помітити.
— Самі знаєте, як воно тут: жодного диму, туману чи смогу—на кілька кілометрів навкруги все як на долоні. Ще й доведеться на ніч зупинятися в тих самих оазах, що й автобус із вантажем. Інших варіантів у пустелі катма, а переважно такі місця маленькі, сховатися ніде. Мене обов’язково помітять.
— Отже, у нас проблема, — стривожено мовила Тамара.
— На щастя, рішення знайшлося саме собою. За останні кілька днів вантаж знову поміняв транспорт — цього разу на автобус із нелегальними мігрантами. Нічого дивного тут немає — обидва види контрабанди доволі вигідні, тож їх нерідко поєднують.
— Але відстежувати машину, не викликаючи підозри, буде складно.
— Тому я й сяду на той автобус.
— Поїдете разом із мігрантами?
— Такий мій план.
Тамара сказала:
— Розумно.
Абдул не знав, як цю новину сприймуть Філ Дойл та керівництво ЦРУ, але вони не могли нічого зробити. Офіцер у полі повинен діяти, як вважає за краще.
Тамара запитала прямо:
— А як бути з вашою машиною й сигаретами?
— Продам, — відповів він. — На готову справу завжди знайдеться покупець. Та й ціну я виставлю невисоку.
— Ми можемо зробити це за вас.
— Ні, дякую, ліпше так. Треба підтримувати образ. Продажем можна буде пояснити, звідки я взяв гроші, якими розрахуюся з контрабандистами. Це тільки підкріпить легенду.
— Слушно.
— І ще одне, — промовив він. — Я випадково знайшов цінного кад-ра. Розчарований терорист із Куссері, це в Камеруні, через міст від Нджамени. Хлопець має інформацію, якою хоче поділитися. Вам варто поговорити з ним.
Тамара перепитала:
— Розчарований?
— Молодий ідеаліст, який надивився забагато смерті, щоби й надалі вірити в джихад. Ім’я вам знати необов’язково, але він називатиме себе Харуном.
— Як із ним зв’язатися?
— Він сам вийде на зв’язок. У повідомленні назве цифру, наприклад, вісім кілометрів або п’ятнадцять доларів. Це означатиме час, коли він може побачитися з вами, за двадцятичотиригодинним форматом: п’ятнадцять доларів—третя пополудні. Місцем зустрічі буде Ле-Ґран-Марше.
Тамара знала це місце. Усі його знали, бо то був центральний ринок столиці.
— На першій зустрічі зможете погодити місце для другої.
— Ринок велетенський, — сказала Тамара. — Там сотні людей усіх рас. Як ми впізнаємо одне одного?
Абдул сягнув під галабею й видобув синю шаль із характерним візерунком у вигляді помаранчевих кіл.
— Накиньте це, так він вас упізнає.
Тамара взяла річ.
— Дякую.
— Будь ласка.—Думки Абдула повернули до рейду на Аль-Бустан. — Я так розумію, в полонених питали про аль Фарабі.
— Усі вони знають про нього, але тільки один бачив особисто. Підтвердив традиційний опис: сиве волосся, чорна борода, половина великого пальця. Той полонений належав до групи в Малі, яку аль Фарабі навчав виготовляти міни.
Абдул кивнув.
— Боюся, він каже правду. З того, що нам відомо, схоже, аль Фарабі не прагне об’єднувати всіх африканських джихадистів. Напевно, вважає, що з ними безпечніше працювати окремо — і має слушність. Та водночас він навчає їх убивати більше й ефективніше. В Афганістані здобув чимало технічних знань, якими тепер ділиться з бойовиками.
— Розумака.
Абдул гірко промовив:
— Тому нам і не вдається його впіймати.
— Вічно не ховатиметься.
— Сподіваюся.