Тамара обернулася до нього й глянула так, мовби намагалася щось збагнути. Він запитав:
— Що?
— Ви цим живете.
— А ви хіба ні?
— Не так, як ви. — Не зводячи з нього очей, додала: — Щось трапилося. Що саме?
— Мене про вас попереджали, — відказав він, ледь усміхаючись. — Казали, ви любите ставити незручні запитання.
— Вибачте, — перепросила вона. — Мені справді часом кажуть, що я питаю про занадто особисте. Ви ж не сердитеся?
— Щоб образити мене, треба добряче постаратися. — Абдул закрив капот. — Піду розрахуюся.
І він пішов платити. Тамара вгадала: для нього це не робота, а місія. Йому було замало завдати збитків ІДВС, як-от викривши місце розташування Аль-Бустану. Він прагнув знищити цю організацію, щоб і сліду не лишилося.
Заплатив за бензин.
— Сигарет не бажаєте? — пожартував власник. — Недорого!
— Не курю, — відповів Абдул.
Коли виходив, підійшов Тамарин водій. Абдул повернувся до своєї машини. На кілька хвилин вони лишились удвох. Він подумав, що Тамара поставила слушне запитання, яке заслуговує на відповідь, тому сказав:
— Вони вбили мою сестру.
* * *
Йому було шість — майже дорослий, вважав він тоді; їй — лише чотири: зовсім крихітка. Він не знав іншого світу, крім Бейруту: спека, курява, машини й розбомблені будівлі, з яких на дорогу сиплються уламки. Тільки пізніше він довідався: те, що коїться в Бейруті — ненормально, і більшість людей так не живе.
Їхня квартира розташовувалася над кафе. У кімнатці в задній частині будівлі Абдул навчав Нуру читати й писати. Вони сиділи на підлозі. Дівчинка хотіла знати все, що й брат, а йому подобалося вчити її, бо так він почувався великим і розумним.
Батьки були у вітальні, в тій частині квартири, вікна якої виходили на вулицю. На каву до них зайшли дідусь із бабусею, двоє дядьків і тітка. Абдулів тато, котрий працював кухарем у кафе, приготував гостям сирну халву. Абдул з’їв два шматки, і мама застерегла:
— Досить, живіт болітиме.
Тоді він сказав Нурі принести ще.
Мала радісно побігла, як завжди, виконуючи братове прохання.
Вибух був найгучнішим звуком, який він коли-небудь чув. Відразу потому запала цілковита тиша, тож йому здалося, ніби з вухами щось сталося. Він закричав.
Вибіг у вітальню, але не впізнав кімнати. Лише за якийсь час зрозумів, що від зовнішньої стіни не лишилося й сліду, а приміщення наче опинилося на вулиці. Там стояв стовп куряви й відчувався запах крові. Дехто з дорослих кричав, але зовсім тихо — насправді він узагалі не чув жодного звуку. Інші розпласталися на підлозі.
Нура теж лежала й не ворушилася.
Абдул не розумів, що з нею не так. Став навколішки, узяв сестру за мляву руку й потрусив, будячи її, хоч і здавалося малоймовірним, щоб вона спала з розплющеними очима.
— Hypo, — промовив. — Hypo, прокидайся.
Хоч і слабко, але почув власний голос: напевно, вуха почало відкладати.
Зненацька біля нього з’явилася мама й узяла Нуру. Ще секунда, і Абдул відчув, як його підіймають знайомі татові руки. Батьки занесли дітей у кімнату й обережно поклали на ліжка.
Тато спитав:
— Абдуле, як ти? Щось болить?
Абдул похитав головою.
— Ніде не забився?
Уважно оглянувши його, тато заспокоївся. Потому повернувся до мами, і разом вони подивилися на нерухоме тіло Нури.
— Здається, вона не дихає, — промовила мама й зайшлася плачем.
Абдул спитав:
— Що з нею? — Його голос зірвався на вереск. Було страшно, але він не розумів чому. Додав: — Вона мовчить, але очі в неї розплющені!
Тато обійняв його.
— Ох, Абдуле, любий мій синочку, — протягнув він. — Схоже, наша крихітка загинула.
* * *
Як довідався через багато років Абдул, бомбу заклали в автівку, що стояла прямісінько під вікном вітальні. Ціллю було кафе — туди навідувалися американці, які полюбляли тамтешню випічку. Абдулова ж родина стала випадковою жертвою нападу.
Винних так і не знайшли.
Сім’я переїхала в США: це було складно, але цілком реально. На батька в Ньюарку чекала гарантована робота, бо мав там двоюрідного брата, який тримав ліванський ресторан. Закутаний у шарф, що рятував від нечуваних холодів, Абдул їздив жовтим автобусом у школу, де не розумів ані слова з того, що казали інші. Проте американці добре ставляться до дітей, тому допомагали йому в усьому, й незабаром він почав розмовляти англійською краще за батьків.
Мама казала, що в нього може з’явитися нова сестричка, однак минули роки, а цього так і не сталося.
Їдучи поміж дюн, він чітко пригадував своє минуле. Америка не надто різнилася від Бейруту—такі самі затори на дорогах, багатоповерхівки, кафе й полісмени — тоді як Сахара, поросла ріденькими колючими кущами, що сохнули від спеки на голій землі, нагадувала інопланетний краєвид.