Картинка перемкнулася на порт, де ракети розкидали свої заряди на кораблі. Вона здогадалася, що настільки прицільне влучання випадкове, адже балістика зазвичай не така точна. Побачила вогонь, дим, гнутий метал і моряка, що стрибав у воду.
Екран потемнів.
Запала довга тиша.
Нарешті озвався Луїс:
— Зв’язок утрачено. Напевно, систему знищено. Втім, воно й не дивно.
Полін сказала:
— Ми бачили достатньо, щоб сказати: лік загиблим і пораненим іде на десятки, не кажучи вже про мільйони доларів збитків. Та чи це все? Насмілюся припустити, якби були й інші запуски, ми про це почули б.
Луїс зв’язався з Пентагоном, послухав, а тоді промовив:
— Ні, більше запусків нема.
Нарешті Полін сіла, зайнявши крісло на чолі столу. Сказала:
— Леді та джентльмени, не можна вважати це початком війни.
Щоб осягнути це, присутнім знадобився час. Потому Ґас запитав:
— Згоден із вами, пані президентко, але чи могли б ви пояснити свою думку?
— Звісно. По-перше, удар був обмежений: шість ракет, одна ціль і жодної спроби окупувати чи знищити Південну Корею. По-друге, вони пильнували, щоб не загинули американці, завдавши удару по морській базі, на якій немає наших кораблів. Та й загалом видається, ніби ця атака мала на меті стримування. — Оглянувши присутніх, додала: — Хай як парадоксально це звучить.
Ґас задумливо кивнув.
— Вони вдарили по базі, з якої знищили їхню субмарину, і все. Отже, хочуть, щоб атаку вважали пропорційною відповіддю.
— Їм потрібен мир, — мовила Полін. — Вони й без того заледве гамують громадянську війну, тому не хочуть на додачу до власних ультра-націоналістів воювати ще й із Південною Кореєю.
Чесс запитав:
— Що залишається робити нам?
Говорячи, Полін водночас думала, бо мусила випереджати решту на кілька кроків.
— Мусимо стримати Південну Корею від удару у відповідь. Там будуть незадоволені, але вони повинні це прийняти. Адже підписали з нами Договір про взаємну оборону від п’ятдесят третього року, стаття третя якого зобов’язує їх до консультацій з нами в разі загрози зовнішньої збройної агресії. Отже, вони мають порадитися з нами.
Луїса її слова не переконали.
— Це лише теоретично, — мовив він.
— Так. У міжнародних відносинах уряди вже давно дотримуються угод, тільки якщо їм це вигідно. Інакше шукають відмовок. Отже, мусимо проштовхнути виконання нашого договору.
Чесс промовив:
— Слушна думка. Але як?
— Я запропоную припинення вогню й спільну конференцію між Північною та Південною Кореями, Китаєм і нами. Проведемо її в одній із нейтральних азійських країн, наприклад, на Шрі-Ланці.
Чесс кивнув:
— Або на Філіппінах. Чи в Лаосі, якщо китайці наполягатимуть на комуністичній диктатурі.
— Байдуже. — Полін підвелася. — Будь ласка, організуйте дзвінки до президентів Ченя та Но. Ще раз спробуйте зв’язатися з північно-корейським послом в ООН, а я також попрошу Ченя зателефонувати Верховному керівнику.
Чесс сказав:
— Так, мем.
Луїс додав:
— Необхідно організувати евакуацію родин наших військових із Південної Кореї.
— Так. І сотень тисяч цивільних американців. Рекомендуємо їм виїхати з країни.
— І ще одне, пані президентко. Я думаю, необхідно підвищити рівень готовності до
Полін завагалася. Це означало публічно визнати, що над світом нависла небезпека. Зробити таке завжди нелегко.
Рішення щодо рівнів готовності збройних сил ухвалювали спільно президент і міністр оборони. Якщо Полін та Луїс погодяться, з оголошенням виступить Білл Шнайдер, голова Об’єднаного комітету керівників штабів.
Уперше слово взяла Жаклін Броді:
— Проблема в тому, що в суспільстві виникне напруга.
Луїсові ці розмови про суспільну думку не сподобалися. Він був невеликий демократ.
— Треба готувати сили!
— Але зчиняти паніки серед народу теж непотрібно, — твердила Жаклін.
Полін поклала край дискусії.
— Луїс має рацію, — сказала. — Підвищіть рівень готовності. Хай Білл оголосить його вранці на пресконференції.
— Дякую, пані президентко, — мовив Луїс.
— Утім, Жаклін теж слушно зазначила, — вела далі Полін. — Необхідно пояснити людям, що загрози для США немає. Ґасе, думаю, вам треба виступити разом із Біллом, щоб заспокоїти народ.
— Так, мем.
— Я швидко в душ, тому забронюйте дзвінки на трохи пізніше. Головне — встигнути до завершення робочого дня в Східній Азії. Спати сьогодні більше не буду.
* * *
Джеймс Мур виступав на ранковій передачі каналу, який навіть не намагався претендувати на об’єктивність. Розмовляла з ним Керіл Коул, що полюбляла називати себе турботливою мамцею-консерваторкою, хоча насправді була звичайною расисткою. Полін встала з-за столу й пройшла в колишній Салон краси подивитися це шоу. За хвилину зайшла Піппа — з наплічником, готова до школи — і залишилася з нею.
Як і очікувала Полін, Керіл не ставила Мурові складних запитань.
— Далекий Схід — це як бандитський район, — промовив він у своєму народному стилі. — На чолі його — китайське кодло, яке думає, ніби може робити, що заманеться.
— А Корея? — спитала Керіл.
Полін прокоментувала:
— Не найскладніше запитання.
Мур відповів:
— Південна Корея — наші друзі, добре мати друзів у бандитському районі.
— А Північна?