— Верховний керівник — поганець, але він не сам, а належить до кодла, яким заправляють із Пекіна.
— До примітивного просто, — мовила Полін, — але страх як легко зрозуміти й запам’ятати його слова.
Мур вів далі:
— Південна Корея на нашому боці, тож ми повинні її захищати. Для цього там наше військо... — він затнувся, а тоді додав: — Кілька тисяч.
Полін сказала в телевізор:
— Цифра, якої ти не знаєш: двадцять вісім тисяч п’ятсот.
Мур провадив:
— Не було б там нашої армії, під китайцями опинилася б уся Корея.
Керіл прокоментувала:
— Тверезий погляд.
— Минулої ночі Північна Корея напала на наших друзів, знищила базу флоту і вбила купу людей.
Керіл зауважила:
— Президентка Ґрін скликала мирну конференцію.
— А яка з неї користь? — кинув Мур. — Коли тебе б’ють, треба не конференції скликати, а давати здачі.
— І як ви поквиталися б з Північною Кореєю, якби були президентом?
— Масованим бомбардуванням, яке знищить усі їхні військові бази.
— Ви про ядерні бомби?
— Навіщо ядерна зброя, якщо не плануєш її використовувати?
Піппа перепитала:
— Мені це почулося?
— Ні, — відповіла Полін. — А знаєш що... Він це щиро каже. Хіба не страшно?
— Це тупо.
— Це, мабуть, найтупіше твердження в історії людства.
— Хіба йому це не нашкодить?
— Сподіваюсь, нашкодить. Якщо вже й це не підірве його репутації, то я вже й не знаю, що зможе.
Коли згодом Полін повторила свій коментар Сандіпу Чакраборті, той попросив дозволу зацитувати його в пресрелізі до мирної конференції.
— Чому б ні? — погодилася Полін.
Увесь той день у кожнісінькому випуску теленовин наводили дві цитати:
і
Місто Іадамес у лівійській оазі нагадувало чарівний палац із казки.
Білі будівлі з глини, соломи та пальмових колод у старовинному центрі сполучалися між собою, утворюючи одну величезну споруду. На першому поверсі між ними тягнулися тінисті аркади, а дахи, традиційно відведені для жінок, з’єднували невеликі місточки. Усередині вікна й дверні арки прикрашали вигадливі червоні візерунки. Наджі бігав там із превеликою радістю.
Його настрій поділяли Абдул та Кія. Ось уже майже тиждень ніхто не вказував їм, що робити, не намагався видурити гроші й не погрожував зброєю. Вони просувалися повільно, бо не поспішали до Триполі.
Нарешті обоє повірили, що жах скінчився. І хоч Абдул не втрачав пильності, постійно позираючи в дзеркало заднього огляду, чи за ними не женуться переслідувачі, й перевіряючи, чи поблизу на стоянці немає інших машин, жодної загрози він так і не зауважив.
ІДВС могли й переказати своїм спільникам шукати втікачів, однак таких молодих африканських пар із дворічками тут були тисячі. Попри те, Абдул придивлявся до суворих пошрамованих облич. Поки що не помітив нікого підозрілого.
Ночували в машині або на підлозі в хатах. Удавали із себе родину. Усім розповідали історію, ніби в Триполі помер брат Кії, в якого там немає жодних родичів, і вони їдуть владнати його справи, продати будинок і машину, а тоді завезти гроші Кіїній матері в Нджамену. Їм співчували й не ставили зайвих запитань. Неабияк допомагав Наджі: ніхто навіть не думав підозрювати пару з дитям.
Клімат у Ґадамесі був страшенно посушливий, дощу випадало всього кілька сантиметрів на рік. Більшість тамтешнього люду не знала арабської, послуговуючись власною берберською мовою. Проте місто мало готелі, які Абдул та Кія побачили вперше після того, як виїхали із Чаду. Прогулявшись чарівним старим центром, вони зайшли в сучасний новий район, де винайняли собі кімнату з великим ліжком і колискою для Наджі. Абдул розрахувався готівкою та показав свій чадський паспорт, який у нього спокійно прийняли, тож їм неабияк пощастило, адже Кія не мала із собою жодних документів.
Абдул щиро зрадів душу в номері — хай найпростішому, лише з холодною водою, — та після всього, що вони пройшли, це була неабияка розкіш. Довго стояв під струменем. Коли ж нарешті вийшов у пошуках рушника, Кія побачила його голого і, налякано зойкнувши, відвернулася. Він тільки засміявся й ніжно запитав:
— Що таке?
Вона повернулась до нього, все ще затуляючи очі, але врешті засміялася, і він розслабився.
Повечеряли в кафе біля готелю. Там був телевізор — перший, який Абдул побачив за багато тижнів. Показували матч італійського чемпіонату з футболу.
Уклавши Наджі, вони покохалися, щойно малий заснув. Зранку, перед тим, як хлоп’я прокинулося, — ще раз. Абдул мав із собою презервативи, але такими темпами вони скоро закінчаться, а в цій частині світу це була рідкість.