Такий розвиток подій здавався ліпшим із найгірших. Якщо японці поведуться розумно, війну вдасться втримати на Корейському півострові.
Президент Чень пішов поспати, як і більшість присутніх, залишивши тільки тих, хто мав терміново спланувати логістику постачання величезної кількості озброєння через кордон.
Засинаючи, Кай подумав, що Китай міг би вчинити й набагато гірше.
Коли прокинувся, насамперед подзвонив у Ґвоаньбу й поговорив з очільником нічної зміни Фань їму. Той повідомив утішні новини: повстанці затримали Верховного керівника, а генерал Пак облаштував штаб у символічній резиденції на півночі Пхеньяна. Втім, південнокорейська армія виявилася міцним горішком і відновила наступ на столицю.
У ранкових новинах на китайському телебаченні оголосили: Верховний керівник був змушений подати у відставку через проблеми зі здоров’ям, а генерал Пак обійняв його посаду; президент надіслав листа новому керманичу, в якому висловив підтримку й запевнив у відданості Китаю договору про оборону між двома державами; вторгнення південнокорейських сил наштовхнулося на рішучий опір хороброї Народної армії Кореї.
Усе, як і очікував Кай, проте другий сюжет занепокоїв його. Там показували розлючених японських націоналістів, які рано-вранці зібрали мітинг у Токіо, реагуючи на бомбардування. Журналісти відзначили, що серед японців уже почали ширитися антикорейські настрої, які вправно роздмухували пропагандисти-расисти, тоді як противага їм була досить слабка, та й то хіба з боку японської молоді — поцінову-вачів корейського кіно та попмузики. Перед однією з кіотських шкіл побили вчителя — етнічного корейця. В інтерв’ю лідер праворадикаль-ного руху нестямно хрипів, закликаючи до війни з Північною Кореєю.
Прем’єр Ісікава скликав засідання Кабміну на дев’яту. Протестуваль-ники тиснутимуть на уряд закликами до рішучих дій, однак президентка Ґрін робитиме все задля стримування Японії. Кай сподівався на поміркованість Ісікави.
У машині дорогою у Ґвоаньбу ознайомився зі звітами військової розвідки щодо розвитку бою за Пхеньян. Схоже, південнокорейські загарбники просувалися швидко й уже навіть перейшли до облоги столиці. Більше він сподівався дізнатися від генерала Хама.
Діставшись роботи, увімкнув телевізор і відразу ж побачив японського прем’єра, що розпочинав пресконференцію після засідання кабінету міністрів.
— Пхеньянський режим почав війну проти Японії, і я не маю іншого вибору, крім як наказати Силам самооборони підготуватися до відбиття агресії Північної Кореї.
Авжеж, у його словах був підтекст. Дев’ята стаття конституції Японії забороняла владі вступати у війну. Однак країна мала право на самозахист. Тому будь-які дії японської армії слід було подати саме як оборону.
Проте заява шокувала з іншої причини. Від кого вони зібралися захищатися? Боротьбу за Північну Корею вели між собою дві армії, жодна з яких не відповідала за вчорашнє бомбардування. Режиму, який це зробив, більше не існувало.
Голова японського департаменту переказав Каєві слова китайських розвідників у Токіо. Японські та американські військові бази активізувалися, однак зовсім не було схоже, щоб вони готувалися до війни. Японські винищувачі проводили розвідку, але бомбардувальників не підіймали. Есмінці залишалися в портах, у пускові установки не заряджали ракет. Ці слова підтверджували супутникові знімки. Здавалося, все спокійно.
Із Пхеньяна зателефонував генерал Хам.
— Націоналісти програють, — повідомив він.
Цього Кай і боявся.
— Чому?
— Південних корейців занадто багато, і вони дуже добре озброєні. Допомогу з Китаю ще не всю доправили, а танки з баз на сході досі в дорозі. Час спливає невблаганно.
— Що хоче робити Пак?
— Збирається попросити Пекін ввести військо.
— Ми відмовимо. Нам не треба, щоб сюди втягнулися ще й американці.
— Тоді Південна Корея забере Пхеньян.
Це також було неприпустимо.
Зненацька Хам промовив:
— Мені вже треба йти.
І поклав слухавку.
Кай подумав, що для Пака просити допомоги в китайців — приниження. Але що тоді робити ватажкові заколотників? Міркування Кая перервав виклик у конференц-залу. Японія перейшла до дій.
З бази Наха на Окінаві злетіло дванадцять винищувачів, що взяли курс на захід і вже за кілька хвилин розпочали патрулювання Східно-китайського моря між Окінавою та Китаєм. Покружляли над невеликою групою безлюдних острівців та скель під назвою Дяою, за майже тисячу кілометрів від Японії, але всього триста — від Китаю. Попри те, Японія вважала їх своєю територією та іменувала островами Сенькаку.
Китайські літаки теж були над Східнокитайським морем, і Кай дивився відео з них. Побачив острови, що стирчали з води, наче недбало розкидані там давніми богами. Щойно японські винищувачі опинились над ними, з-під води виринуло дві ударні субмарини класу «Сорю».
Невже японці вирішили скористатися моментом, щоб заявити про своє право на цю купку камінців посеред моря?