— Двадцять дві хвилини. Ціль не в Сибіру. Ракети летять значно південніше.
Кай зрозумів, що ціллю може бути навіть будівля, в якій він оце сидить. Оперативний штаб був готовий до всього, крім прямого влучання ядерної бомби. Якщо американські ракети досить точні, він загине за двадцять дві хвилини.
Уже навіть менше.
Захотілося подзвонити Тін, але він стримався.
Ракети пролітали над океаном.
— П’ятнадцять хвилин, — промовив асистент. — Ціль — точно не В’єтнам. Це або Корея, або Китай.
Кай був упевнений, що ракети летять на Корею. Він не просто здогадувався. З боку президентки Ґрін було б дурістю бити по Китаю якимись тридцятьма ракетами. Адже так не завдати нищівної шкоди, а китайці дадуть відповідь усім, що мають, зруйнувавши більшу частину американської військової інфраструктури ще до того, як її встигнуть перевести в бойову готовність. До того ж Сеул і Бусан бомбардував не Китай, а генерал Пак.
Міністр закордонних справ Ву Бай сказав:
— Я отримав офіційне звернення від Білого дому, в якому йдеться, що вони завдають удару лише по ядерних об’єктах Північної Кореї.
Хван відповів:
— Це може бути брехня.
Асистент промовив:
— Десять хвилин. Цілі різні, всі в Північній Кореї.
Коли це правда, як поведуться присутні? Американці вже потопили авіаносець, убивши дві з половиною тисячі китайських моряків, а зараз збиралися перетворити половину Північної Кореї, єдиного військового союзника Китаю, на радіоактивний попіл. Кай знав, що його батько й решта старих комуністів не подарують такого приниження давньому ворогу. Їхня гордість за себе та вітчизну цього не дозволить. Вони вимагатимуть ядерного удару по США. І хоч прекрасно усвідомлюють наслідки, наполягатимуть на ньому.
— П’ять хвилин. Усі цілі — на півночі та сході Кореї, за межами Пхеньяна та решти території, окупованої південнокорейськими силами.
Після такого Каєві та Кон Джао буде складно стримати генерала Хвана і Чан Дзяньдзюня. Та останнє слово завжди за президентом Ченем, і Кай відчував, що той діятиме помірковано. Ймовірно...
— Одна хвилина.
Кай дивився на супутниковий знімок Північної Кореї. Його сповнювало відчуття трагедії від усвідомлення своєї безпорадності.
Радар показав, що ракети з проміжком кілька секунд завдали удару по всій північно-східній чверті Корейського півострова. За підрахунками Кая, на тій території містилося одинадцять ядерних баз, і президентка Ґрін, схоже, атакувала кожну з них.
Те саме зображення було навіть красномовніше на знімку з інфрачервоного супутника.
Чан Дзяньдзюнь підвівся.
— Товаришу президенте, дозвольте висловитися як голові Комісії з нацбезпеки.
— Кажіть.
— Наша відповідь повинна бути рішуча, ми маємо завдати США реальної шкоди, та, найголовніше, пропорційно їхнім діям. Пропоную поцілити трьома ядерними ударами по американських ядерних базах поза межами основної території Сполучених Штатів: на Алясці, Гаваях та Ґуамі.
Чень похитав головою.
— Однієї має бути достатньо. Одна ціль — одна ракета. Звісно, якщо ми взагалі на це підемо.
Втрутився Кон Джао:
— Ми завжди казали, що не застосуємо ядерної зброї першими.
Дзяньдзюнь відповів:
— А ми й не будемо першими. Якщо зробимо те, що пропоную я, станемо третіми. Першими були північнокорейські ультранаціоналісти, другими — США.
— Чан Дзяньдзюню, дякую.
Президент Чень повернув голову до Кая, вочевидь бажаючи вислухати його аргументи проти такого кроку.
Кай опинився в прямому публічному конфлікті з батьком.
— По-перше, слід зауважити, що під час американської агресії проти нас — затоплення «Фудзяня» — не застосовували ядерної зброї.
— Це важливо, — погодився Чень.
Кай збадьорився. Очевидно, президент підгримував стримані кроки.
— По-друге, американці атакували ядерною зброєю не нас, і навіть не наших союзників у Північній Кореї, а заколотників, яким Китайська Народна Республіка нічим не зобов’язана. Можна навіть сказати, що президентка Ґрін зробила послугу нам і всьому світові, знищивши небезпечну групу узурпаторів, які мало не розпочали ядерної війни.
Асистент шепнув щось на вухо міністрові закордонних справ Ву Баю, і той сердито скривився.
— Голова адміністрації Гонконгу зрадив нас, — протягнув він похмуро, — і звернувся з офіційно вимогою до китайської армії негайно прибрати своїх дванадцять тисяч військовослужбовців. Побоюються, що через цей гарнізон Гонконг може стати ціллю для ядерного удару. — Витримавши паузу, додав: — Заяву він зробив публічно.
Хван розчервонівся.
— Зрадник!
Президент Чень сердито промовив:
— Я думав, у нас усе під контролем! Ми призначили його на посаду, бо він був відданий партії.
«Ти посадив свою маріонетку, навіть не замислившись, що вона може вкусити», — подумав Кай.
— От бачите! — підхопив Хван. — Спочатку бунтує Тайвань, а за ним — Гонконг. Я ж попереджав, що виявляти слабкість неприпустимо!
Заговорив Фу Чую, Каєвий керівник:
— Мені шкода доповнювати погані новини ще гіршими, але я щойно отримав повідомлення від віцеміністра з внутрішньої розвідки. Вам варто це почути. Схоже, у нас проблеми в Сіньдзяні.