Викотилася з-під машини, натужно зіп’ялася на ноги. Була б не проти трішки посидіти, та водночас не хотіла виказувати слабкість перед військовими. Сперлася на капот «пежо», розглядаючи отвори від куль. Знала, що деякі набої до автоматів здатні прошити автомобіль наскрізь. Ох і пощастило ж їй.
Нараз пригадала, що служить у розвідці, а тому мусить проаналізувати всю інформацію із цього інциденту. Попросила в Сюзан:
— Запитайте, чи не видно на автомобільному мосту тіл.
Сюзан піднесла рацію до губ і передала запитання.
— Тіл не видно, але є кров.
Отже, виснувала Тамара, вони забрали із собою одного-двох поранених.
Залишався убитий, якого застрелила вона.
Тамара рішуче ступила на пішохідний міст, відчувши приплив сил у ногах. Підійшла до тіла. Сумнівів у тому, що джихадист мертвий, не було: голову йому рознесло на друзки. Забрала автомат з його обм’яклої руки. Це був короткий і навдивовижу легкий булпап із загнутим магазином. З лівого боку цівки, біля кріплення до корпусу, серійний номер. Тамара впізнала зброю виробництва китайської державної оборонної корпорації «Норінко».
Навівши автомат на землю, потягнула затвор і вийняла магазин. Дістала кулю й поклала разом із магазином у кишеню куртки, а розряджений карабін понесла до понівеченої машини.
Побачивши її, Сюзан сказала:
— Тримаєте, наче дохлого пса.
— Але зуби вирвала, — відповіла Тамара.
Медики вантажили ноші в машину. Зрозумівши, що досі не перекинулася навіть словом із Пітом, побігла до нього. Хлопець лежав напрочуд непорушно. Вона остовпіло прохопилася:
— О господи!
Лице Піта було бліде, очі незмигно дивилися вгору. Один із медиків промовив:
— Мені шкода, міс.
— Він якось запрошував мене на побачення, — мовила Тамара, заливаючись слізьми, — але я сказала, що він занадто молодий для мене.
Терла лице рукавом, а сльози все котилися.
— О Піте, — звернулася вона до його неживого обличчя, — пробач мені.
* * *
Оператор на комутаторі сказав:
— Пані президентко, батько капрала Акермана на лінії. Містер Філіп Акерман.
Полін ненавиділа такі моменти. Щоразу, коли їй доводилося розмовляти з батьками, які втрачали дітей в армії, серце їй обливалося кров’ю. Вона не могла не думати, що відчувала б, якби загинула Піппа. Це було найгіршим у її роботі.
— Дякую, — відповіла вона оператору. — З’єднайте нас.
Озвався низький чоловічий голос:
— Говорить Філ Акерман.
— Містере Акермане, це президентка Ґрін.
— Слухаю, пані президентко.
— Мені прикро через вашу втрату.
— Дякую.
— Піт віддав життя, а ви — сина. Хочу, щоб ви знали: батьківщина вдячна за вашу жертовність.
— Дякую.
— Якщо не помиляюся, сер, ви пожежник.
— Саме так, мем.
— У такому разі вам відомо, що означає ризикувати життям заради високої мети.
— Так.
— Вашого болю я не полегшу, зате можу запевнити, що Піт віддав життя, захищаючи нашу країну та її цінності: свободу й справедливість.
— Вірю, — голос чоловіка затремтів.
Полін відчула, що час іти далі. Спитала:
— Можна поговорити з Пітовою матір’ю?
Запала нерішуча тиша.
— Вона дуже засмучена.
— Я розумію.
— Бачу, киває.
— Добре.
Почувся жіночий голос:
— Алло?
— Місис Акерман, це президентка. Мені дуже прикро через вашу втрату.
Від її схлипувань і самій Полін сльози підступили до очей. На тлі почувся голос чоловіка:
— Люба, може, я?
Полін продовжила:
— Місис Акерман, ваш син поклав життя в ім’я шляхетної мети.
Місис Акерман відповіла:
— Він загинув в Африці.
— Так. Наш тамтешній контингент...
— В Африці! Навіщо ви відправили його на смерть в Африку?
— У цьому тісному світі...
— Він загинув в Африці. Кому треба та Африка?
— Я розумію ваше горе, місис Акерман, бо й сама мати...
— Не віриться, що ви отак змарнували його життя!
Полін хотілося сказати:
Слухавку знову взяв Філ Акерман.
— Пробачте за це.
— Не варто просити вибачення, сер. Ваша дружина переживає страшне горе, і я їй глибоко співчуваю.
— Дякую вам.
— До побачення, містере Акермане.
— До побачення, пані президентко.
* * *
Решту дня зайняв аналіз пригоди.
Військові стверджували, що від самого початку це була пастка: фальшивою інформацією їх виманили на міст, де вже чекала засідка. Сюзан Маркус не мала щодо цього ані найменшого сумніву.
ЦРУ не погоджувалося, оскільки така версія подій виставляла Декс-тера некомпетентним керівником. Головним аргументом проти було те, що інформатор, якому він повірив, виявився зрадником. Сам же Декстер заявив, що дані мав достовірні, просто, помітивши військових, джихадисти, які охороняли міст, запанікували й викликали підмогу.
До шостої вечора Тамарі було вже байдуже, чию версію приймуть. Вона почувалася розчавленою. Повернувшись додому, хотіла відразу лягати, але зрозуміла, що заснути не вдасться. Перед очима стояли мертве Пітове тіло й розтрощена голова джихадиста.
Та й самій бути не хотілося. Пригадала, що в них із Табом запланована зустріч. Чуття підказало: він знатиме, що робити. Після душу перевдягнулась у свіжий одяг: джинси й футболку. Накинула шаль для краси. Потому викликала машину.