Таб мешкав поруч із французьким посольством. Багатоповерхівка мала геть не розкішний вигляд, і вона відразу здогадалася, що, хоч він і міг дозволити собі щось краще, був зобов’язаний користуватися нерухомістю посольства, за якою ведеться стеження.
Відчинивши двері, Таб з порога мовив:
— Видаєшся стомленою. Заходь, сідай.
— Опинилася в перестрілці, — відказала вона.
— На мосту Нґелі? Ми вже чули. Ти теж там була?
— Так. Піт Акерман загинув.
Узявши Тамару під руку, Таб провів її до дивану.
— Шкода Піта. І тебе.
— Я вбила людину.
— Боже правий.
— Це був джихадист, який збирався застрелити мене. Тож його мені зовсім не шкода. — Раптом збагнула, що Табові може казати те, чого не ладна висловити на нараді. — Однак це все ж людина. Ось він живий, ходить, думає, а вже наступної секунди я тисну на гачок, і від нього лишається труп. Ніяк не викину цього з голови.
На кавовому столику стояли відкоркована пляшка білого вина й відерце з льодом. Таб налив пів келиха та простягнув їй. Зробивши маленький ковток, Тамара поставила вино й запитала:
— Ти не заперечуєш, якщо ми нікуди не підемо на вечерю?
— Авжеж, ні. Зараз скасую бронь.
— Дякую.
Він дістав телефон. Поки дзвонив, вона роздивлялася помешкання. Квартира була скромна, зате інтер’єр дорогий: м’які, глибокі крісла, товсті килими. Таб мав великий телевізор і круту стереосистему з високими підлоговими колонками. Її келих із вином був кришталевий.
Тамарину увагу привернули два знімки в срібних рамках на журнальному столику. На одному були смаглявий чоловік у діловому костюмі й елегантна білявка середнього віку — без сумніву, Табові батьки. На другому — невеличка сувора арабка, що гордовито позувала перед вітриною крамниці. Це вже достоту його бабуся в Кліші-су-Буа.
Він завершив розмову, й Тамара сказала:
— Змінімо тему. Розкажи, яким ти був у дитинстві.
Він усміхнувся.
— Мене віддали у двомовну школу «Ермітаж інтернешнл». Навчався добре, але часом міг скочити в халепу.
— У яку? Що за коники ти викидав?
— Та звичайні речі. Одного дня викурив косяк перед математикою. Учитель не міг второпати, чому я раптом затупив. Думав, це такий вибрик, щоб розсмішити клас.
— Що ще?
— Грав у рок-гурті. Ясна річ, називався він по-американському:
— Ні. Прогнали після першого ж концерту, бо барабанник із мене такий самий, як і танцюрист. — Уперше після перестрілки Тамара засміялася. Таб додав: — Без мене справи гурту пішли вгору.
— А з дівчатами зустрічався?
— Школа була змішана, тому так.
Вона помітила його задумливий погляд.
— Про когось згадав?
Він знітився.
— Ой...
— Можеш не казати. Не хочу тебе бентежити.
— Я не проти сказати, але може здаватися, ніби я вихваляюся.
— Та кажи вже.
— Це була вчителька англійської.
Тамара знову гигикнула — вже вдруге. Схоже, поступово оговтувалася.
— І яка ж вона була?
— Гарненька білявка близько двадцяти п’яти. Ми ходили цілуватися на склад канцелярії.
— Тільки цілуватися?
— Не тільки.
— То ти був малим поганцем.
— Я втратив від неї голову. Хотів утекти зі школи, полетіти з нею в Лас-Вегас і побратися.
— І чим усе скінчилося?
— Вона перейшла в іншу школу й зникла з мого життя. Моє серце було розбите. Але коли тобі сімнадцять, страждаєш недовго.
— Можливо, так і мало статися.
— Безперечно. Вона була чудова, але треба закохатися й розчаруватися декілька разів, поки зрозумієш, чого шукаєш.
Тамара кивнула, відзначивши його мудрість.
— Як я тебе розумію.
— Розумієш?
Нараз випалила одним духом:
— Сама двічі була заміжня.
— Такого я не очікував! — усміхнувся Таб, згладжуючи шок. — Розкажи мені більше. Якщо хочеш, звісно.
А вона хотіла. Була навіть рада пригадати, що в житті, окрім зброї та убивств, є й важливіші речі.
— Стівен — то помилка юності, — почала вона. — Ми побралися, коли я була на першому курсі університету, а розлучилися ще до літніх канікул. Відтоді я з ним не розмовляла і навіть не знаю, де він зараз живе.
— Ось тобі й Стівен, — кинув Таб. — Якщо тебе це втішить, щось подібне в мене було з дівчиною на ім’я Анн-Марі, хоч я з нею і не одружувався. А з наступним чоловіком що?
— Із Джонатаном усе було серйозно. Ми прожили разом чотири роки й кохали одне одного. У якомусь розумінні, ми й досі зберігаємо теплі взаємини.
Вона замовкла, задумалась. Таб терпляче вичекав, а тоді легенько підштовхнув її:
— І що ж пішло не так?
— Він гей.
— Оце так несподіванка.
— Спочатку я не знала — як, власне, і він, хоч зрештою він визнав, що підозрював це все життя.
— Але розійшлися ви по-доброму.
— Ми, по суті, навіть не розходилися і досі близькі — наскільки можна бути близьким із людиною, що живе за тисячі кілометрів.
— Але ж ви розлучилися? — запитав Таб із натиском.
Чомусь його це хвилювало.
— Так, розлучилися, — підтвердила Тамара. — Він одружився із чоловіком.
Але їй хотілося дізнатися більше про Таба.
— А ти колись був одружений? Тобі ж уже десь тридцять п’ять.
— Тридцять чотири. І ні, я ніколи не був одружений.
— Але після вчительки англійської в тебе, напевно, бодай раз були серйозні стосунки.
— Були.
— Чому ж не одружився?