Око ґолема полностью

Її гнів привів Ніка до тями.

— Т-ти поглянь на себе! — пробурмотів він. — Ти наполовину в стіні!

Кіті оглянула себе — і справді, з цього боку примара зберігалася: її живіт, груди й нога, що виступала вперед, стирчали з каміння так, ніби її розтяло навпіл. Там, де магія торкалася тіла, було чути легенький лоскіт.

— Навіть не мерехтить! — прошепотіла Енн. — Ніколи ще не бачила такої потужної ілюзії!

— Крізь неї можна пройти, — похмуро відповіла Кіті. — Там дещо є.

— Скарби?! — зрадів Нік.

— Ні.

За мить уся компанія зібралася біля стіни й непевно, один за одним, пройшла крізь примару. Камені навіть не ворухнулись. З іншого боку перепону зовсім не було видно.

Всі шестеро вражено вирячились на освітлені ліхтарями тіла.

— Я за те, щоб негайно забиратися звідси, — мовила Кіті.

— Ви погляньте на їхнє волосся! — прошепотів Стенлі. — І нігті! Гляньте, які вони довгі!

— Лежать, як сардини на тарілці...

— Як ви гадаєте?..

— Мабуть, позадихалися...

— Бачите — он дірка на грудях? Навряд чи вона з’явилася сама собою...

— Нам нема чого боятися! Вони ж старі! — пан Пенніфізер говорив упевнено, щоб підбадьорити інших—і себе, можливо, теж. — Погляньте на колір шкіри — це справжнісінькі мумії!

— З часів Ґледстона? — запитав Нік.

— Безперечно. Це видно з одягу. Кінець дев’ятнадцятого століття.

— Але ж їх шестеро... По одному на кожного з нас...

— Замовкни, Фреде.

— Але навіщо вони тут?..

— Може, їх принесли в жертву..

— Послухайте, пане Пенніфізере! Нам справді...

— Ні, але навіщо їх ховати за стіною? Який сенс?

— Може, це грабіжники? От їх і поховали живцем...

—... нам справді краще звідси піти!

— Так, можливо. Але, знову ж таки, навіщо їх ховати за стіною?

— І хто це зробив? А як же Чумне Закляття? Нічого не розумію. Якщо вони пробудили його...

— Пане Пенніфізере! — вигукнула Кіті, тупнувши ногою. Склепом прокотилося відлуння, й суперечка вмить ущухла. Кіті ледве говорила — їй досі стискало горло. — Тут є щось таке, чого ми не знаємо. Якась пастка! Ходімо! Забудьмо про ці скарби!

— Але ж ці кістки старі! — відповів Стенлі, вдаючи рішучий тон пана Пенніфізера. — Заспокойся, мала!

— Я тобі не «мала», злодюжко!

— А я згодна з Кіті, — мовила Енн.

— Але ж... любі мої! — пан Пенніфізер з удаваною безжурністю поплескав Кіті по плечу. — Так, я розумію: це дуже неприємне видовище. Але ж не можна надавати йому такого значення! Хоч як загинули ці бідолахи, їх поклали тут дуже давно — можливо, тоді, коли цей склеп ще тільки будували. Саме тому на примарній стіні, що ховає їхні трупи, немає плісняви — бачите? Стіни були ще чисті, коли ці люди зустріли свою смерть! — він показав на мертві тіла своїм ціпком. — Подумайте самі! Ці юнаки лежали тут ще до того, як могилу було запечатано! Інакше, вдершись сюди, вони пробудили б Чумне Закляття. А цього не було, бо ми самі щойно пробудили його!

Більшу частину групи його слова заспокоїли: хлопці кивнули й схвально мугикнули. Проте Кіті хитнула головою:

— Ось лежать шестеро мерців, що кличуть нас до себе. Ми були б дурнями, якби не звернули на них уваги.

— Пхе! Так вони ж старі! — судячи з полегшення у Фредовому голосі, хлопчина лише тепер зрозумів, що це означає. — Старі кістки, й квит!

Він насмішкувато копнув черевиком найближчий череп. Череп упав набік і трохи покрутився на підлозі, мов перекинутий глек.

— Кіті, люба! Вчися тамувати свої почуття! — зауважив пан Пенніфізер, дістаючи з кишені носовичка й витираючи лоба. — Ми вже відкрили саркофаг цього старого чорта — й земля під нами поки що не розступилась, еге ж? Підійди й поглянь, дитинко: ти цього ще не бачила. Там угорі лежить шовкова смертна сорочка — вона одна, мабуть, коштує цілого капіталу. П’ять хвилин, Кіті! Нам потрібні лише п’ять хвилин, щоб підняти сорочку й витягти гаманець і кришталеву кулю! Ми недовго тривожитимемо Ґледстонів сон!

Кіті не відповіла нічого. Вона обернулась — і, геть бліда, пройшла крізь перепону й вирушила до саркофага. Заговорити вона не наважувалась. Її гнів був спрямований як на себе — на власну слабкість і нерозважливий страх, — так і на ватажка. Його заперечення видавались їй занадто легковажними — напевно, все не так просто... Одначе Кіті не звикла відверто противитись його волі. До того ж вона знала, що більшість групи — на його боці.

За її спиною лунав тихий стукіт ціпка пана Пенніфізера. Старий засапався.

— Сподіваюся, люба Кіті, що ти... зробиш мені ласку... покласти саму кришталеву кулю... собі до торбини. Як бачиш, я вірю тобі... вірю беззастережно. Нам треба бути дужими ще п’ять хвилин, а потім ми навіки покинемо це закляте місце. Ходіть усі сюди. Приготуйте рюкзаки. Наша доля чекає нас!