— Гаразд, до діла! Розкрийте рюкзаки і тримайте їх напоготові. Зараз ми все це заберемо... — він позирнув на годинник і зойкнув. — Майже перша година ночі! Ми змарнували забагато часу.. Енн, ви перша!
Він нахилився над саркофагом і заходився брати речі обома руками.
— Ось! Єгипетські, якщо я не помиляюсь... Ось гаманець... Обережно. Енн! Рюкзак уже повний? Добре... Стенлі, тепер твоя черга!
Поки її товариші спустошували саркофаг, Кіті стояла збоку, розстебнувши рюкзак і безпорадно опустивши руки. Тривога, що огорнула її в закапелку з мертвими тілами, прилинула знову. Дівчина позирала то в бік примарної стіни, то назад — до входу, й по шкірі в неї пробігав мороз, а уява малювала найстрахітливіші картини. До цієї тривоги додавалося ще й розчарування. Ніколи ще її мрія — повалити чарівників і повернути владу простолюду — не була такою далекою від того, що коїли пан Пенніфізер та його спільники! І які неоковирні були їхні дії! Відверта жадібність її товаришів, розчервоніле й спітніле обличчя старого ватажка, брязкіт коштовних речей у розкритих рюкзаках — усе це зненацька здалося їй безмежно бридким. Насправді Спротив — просто банда злодіїв та розкрадачів могил, і вона, Кіті — одна з них!
— Кіті! Сюди!
Стенлі з Ніком наповнили свої рюкзаки і відійшли вбік. Настала її черга. Кіті наблизилася до пана Пенніфізера. Той нахилився глибше, ніж досі, його плечі й голова зникли всередині саркофага. Він на мить виринув, передав їй маленьку поховальну урну й горщик, оздоблений зміїною головою, і нахилився знову.
— Ось! — його голос віддався дивним відлунням усередині саркофага. — Бери плащ... І посох теж. Це все для добродійника пана Гопкінса, який... о-ох! — так чудово допоміг нам. Ні, звідси не дотягтися... Стенлі, подайте мені, будь ласка, оті речі!
Кіті взяла посох і запхала плащ на самісіньке дно рюкзака, злегка здригнувшись від дотику до холодної й трохи засмальцьованої матерії. Вона бачила, як Стенлі підібрався до краю саркофага й перехилився всередину — його ноги майнули в повітрі. Пан Пенніфізер, що стояв навпроти, притулився до стіни, витираючи лоба.
— Залишилося кілька дрібниць, — пропихкотів він. — А тоді ми... Хай тобі дідько, хлопче! Невже не можна бути обачнішим?
Стенлі — мабуть, із надмірного завзяття — втратив рівновагу й перекинувся до саркофага, впустивши свій ліхтар на підлогу.
Долинув глухий удар.
— Дурню! Якщо ти що-небудь розіб’єш...
Пан Пенніфізер нахилився над саркофагом, та не побачив нічого: там було темно. Чути було тільки шурхіт — Стенлі незграбно вовтузився всередині.
— Вилазь. Тільки обережно! Не зачепи кришталеву кулю!
Кіті підняла з підлоги ліхтар, пошепки лаючи бовдура Стенлі. Він завжди був роззявою, але отак упасти в саркофаг — це занадто навіть для нього. Перебравшись через розбите віко, вона підняла ліхтар над саркофагом, але тут-таки відсахнулася — так раптово й хутко визирнула звідти голова Стенлі. Кашкет сповз йому на обличчя, геть затуливши очі.
— Гоп! — вигукнув він огидним пискливим голосом. — Який я
Кіті аж кров закипіла в серці:
— Що це за витівки? Ми ж тут не бавимось!
— Мерщій, Стенлі! — вигукнув пан Пенніфізер.
— О, пробачте.
Одначе Стенлі, здавалося, аж ніяк не почувався винним. Він навіть не поправив кашкет і вилазити з саркофага не квапився.
Пана Пенніфізера це вже розсердило.
— Ану вилазь, хлопче, — гукнув він, — бо скуштуєш мого ціпка!
— Вилазити? О, залюбки!
Голова Стенлі загойдалась туди-сюди, ніби під музику, яку було чути лише йому самому. Потім, на превеликий подив Кіті, голова зникла й за хвилину виринула знову. Здавалося, що хлопця це тішило, наче малу дитину: він повторював цю витівку, невиразно регочучи й бурмочучи.
— Ось ви мене бачите! — верещав він з-під кашкета. — А ось — не бачите!
— Хлопець збожеволів, — сказав пан Пенніфізер.
— Вилазь
— То я Стенлі? — перепитала голова. — Стенлі... А що, мені пасує! Старе поважне британське ім’я. Пан Ґ. був би задоволений!
Фред тепер стояв поруч із Кіті.
— Агов... — він незвично завагався. — А чого це в нього так змінився голос?
Голова завмерла, а потім кокетливо похилилася набік.
— Еге ж, — обізвалась вона. — Справді цікаво! І хто ж угадає перший?
Кіті поволі позадкувала. Фред мав рацію. Цей голос аж ніяк не нагадував Стенлі.
— Тільки не думай тікати, дівчатко! — голова шалено загойдалася. — Тільки клопоту наробиш. Ану, подивлюсь на вас ближче!
З саркофага з'явилась кощава рука, що стриміла з ветхого чорного рукава. Голова знову схилилася набік. Висохлі пальці обережно зняли кашкет з обличчя й начепили його на голову набакир.
— Отак буде краще! — промовив голос. — Тепер нам чітко видно один одного!
Під кашкетом блиснуло золотом обличчя, яке не було обличчям Стенлі. Довкола стирчали пасма сивого волосся.
Енн зойкнула й кинулася до сходів. Голова здивовано здригнулась:
— От нахаба! Ми ще навіть не познайомились!
