Сама крипта була досить вузька, десь із чотири метри в найширшому місці. Визначити довжину було важко, бо підземелля тяглося в пітьму, недосяжну для ліхтарів. Кам’яна підлога була гола, крім щільного килима білої цвілі, що подекуди сягала середини стін. Заклопотані павуки, що жили на сходах, спускатися за ґрати не наважувались: павутиння тут не було видно ніде.
У бічній стіні склепу, навпроти входу, було висічено довгу полицю, на якій лежали тільки три скляні півкулі. Хоча скло запорошилось і потріскалось, Кіті все-таки розгледіла всередині кожної з півкуль висохлий вінок: стародавні лілії, маки й гілочки розмарину, вкриті плямами лишайника. Поховальні вінки великого чарівника... Кіті здригнулась і поглянула на те, що насамперед привернуло увагу її товаришів: мармуровий саркофаг над самісінькою полицею.
Саркофаг — метри зо три завдовжки та близько метра заввишки — не мав жодних оздоб чи написів, лише посередині одного з його боків було прикріплено бронзову табличку. Віко саркофага, теж мармурове, лежало трохи косо, ніби його поклали поспіхом і відтоді так і не поправили.
Пан Пенніфізер з товаришами схвильовано з’юрмилися навколо саркофага.
— Єгипетський стиль, — говорила Енн. — Типова пишнота, прагнення наслідувати фараонів. Але жодних ієрогліфів немає.
— Що там написано? — Стенлі втупився в табличку. — Щось я не розберу.
Пан Пенніфізер також примружив очі:
— Якась диявольська мова. Гопкінс, може, й прочитав би, та нам і пробувати не варто. А тепер, — він випростався й стукнув ціпком у віко саркофага, — як нам оце відкрити?
Кіті насупилась від огиди і якогось недоброго передчуття:
— А чи треба це відкривати? Чому ви певні, що речі саме там?
Пан Пенніфізер, вочевидь, нервувався, бо відповів їй вельми сердито:
— Навряд чи їх покинули б на підлозі. Еге ж, дівчатко? Цей старий гуль напевно не хотів розлучатися з ними, навіть по смерті. Решта кімнати порожня.
Кіті наполягала на своєму:
— А ви
— Годі вже марнувати час! Енн, візьміть ліхтар і перевірте дальній кінець склепу. Переконайтеся, що там немає ніяких ніш. Фредерику, Ніколасе, Стенлі, — нам слід буде об’єднати всі наші сили, щоб це зсунути. Там, з вашого боку, нема за що зачепитися? Можливо, нам знадобиться мотузка...
Чоловіки скупчились довкола саркофага, а Кіті подалася навздогін за Енн. Відразу виявилось, що пан Пенніфізер мав рацію. Вже через кілька кроків ліхтар Енн освітив дальню стіну склепу — рівну поверхню з тесаних кам’яних плит. Жінка провела ліхтарем туди-сюди, шукаючи ніш чи обрисів потаємних дверей, але нічого такого не знайшла. Обернувшись до Кіті, вона стенула плечима й повернулася на середину кімнати.
Стенлі тим часом дістав свою мотузку і оглядав кінець віка.
— Навіть не підчепиш, — чухав він потилицю. — Ні об що не обкрутиш. І не піднімеш — таке воно важке...
— Можна його просто зсунути вбік, — запропонував Фред. — Зараз я спробую.
— Ні, воно заважке! Це ж камінь!
— Та ні, воно легко піде, — втрутився Нік. — Тертя майже немає — мармур досить гладенький...
Пан Пенніфізер витер з лоба піт:
— Так, хлопці, доведеться спробувати. Можна, звичайно, підірвати його кулею, але це пошкодить речі... Якщо ви, Фреде, упретеся ногами в стіну, це додасть вам сили. Ану ж бо, Ніку..
Поки тривала ця суперечка, Кіті нахилилася, щоб краще оглянути бронзову табличку. Її було густо списано дрібними клиноподібними знаками, які виразно складались у слова чи символи. Кіті не вперше пошкодувала за власним неуцтвом. У школі давні письмена не вивчають, а пан Пенніфізер не дозволяв своїм помічникам читати викрадені магічні книги. Дівчина мимохідь подумала: чи прочитав би це Якубів батько, а якби прочитав, чи зрозумів би?
— Кіті, відійди-но вбік! Отак! Хороше дівчатко!
Стенлі вхопився за один ріг вічка, Нік — за другий, а Фред заліз за саркофаг і вперся черевиком у стіну нижче полиці. Вони готувалися зробити перше зусилля. Обурившись насмішкуватим тоном Стенлі, Кіті прикусила губу і побокувала, витираючи рукавом обличчя. Воно аж струменіло потом—у крипті було страшенно задушливо.
— Ану, хлопці! Штовхайте!
Хлопці, крекнувши, заходилися штовхати віко. Пан Пенніфізер та Енн світили їм; промені ліхтарів вигравали на скривлених обличчях парубчаків, на їхніх вишкірених зубах, лискучих від поту лобах. Аж нарешті їхнє кректання обірвав скрегіт.
— Молодці! Перепочиньте!
Засапані Фред, Нік і Стенлі попадали на підлогу. Пан Пенніфізер обійшов їх довкола, дзвінко ляснувши кожного по плечу:
— Ви зсунули його! Зсунули! Молодці, хлопці! Що там усередині, ще не видно, та скоро ми це побачимо! Перепочиньте, а тоді знову до роботи!
І вони знову взялися до роботи. І ще раз. Щоразу їхнє кректання гучнішало, м'язи аж тріщали від зусиль, віко трохи посувалося, а потім уперто застигало на місці. Пан Пенніфізер підганяв їх, по-бісівськи пританцьовував довкола, майже забувши про свої хворі ноги й скрививши в непевному світлі обличчя:
— Отак! Отак! Наше щастя за кілька дюймів від вашого носа — не шкодуйте тільки сил! Отак! Давай, Стенлі, хай тобі дідько! Ще трохи! Ану, піднатужтеся, хлопці!
