— Он як... — у пам’яті Кіті спливли непевні спогади. — То це ви — отой хлопчисько з провулку? Малий шпигун? Еге ж, я пам’ятаю і вас, і ваше дзеркало. Поганеньке, нівроку, було дзеркальце...
— Я сам зробив його!
— Ми навіть не змогли змусити його працювати.
Пан Мендрейк ледве опанував себе й промовив загрозливо-спокійним голосом:
— Я бачу, що висунутих вам звинувачень ви вже не відкидаєте.
— Авжеж, не відкидаю, — відповіла Кіті й зітхнула з більшим полегшенням, ніж за всі попередні місяці. — Так, усе це правда. Все, що ви кажете, й навіть більше. Шкода, що тепер усе це скінчилося. Хоча стривайте: одне звинувачення я все-таки відкидаю. Ви кажете, ніби я покинула вас у провулку, бо вважала за мертвого. Це неправда. Фред хотів перерізати вам горлянку, але я вас пожаліла. Бозна-чому. Ви — бридкий маленький пройдисвіт. Без вас світ став би кращий.
— Вона це не всерйоз! — батько Кіті підхопився і став між ними, ніби намагаючись власними грудьми затулити чарівника від слів своєї дочки.
— Всерйоз, всерйоз, — юнак усміхався, та його очі аж палали люттю. — Облиште її, нехай говорить.
Кіті на мить зупинилася, щоб перепочити.
— Я ненавиджу й вас, і всіх інших чарівників! Вам нема діла до таких людей, як ми! Ми живемо тільки... тільки для того, щоб годувати вас, прибирати ваші помешкання й шити вам убрання! Ми працюємо, як раби, на ваших фабриках і заводах, поки ви з вашими демонами розкошуєте! А якщо раптом станемо на вашому шляху — то лихо нам, як бідоласі Якубові! Ви — підлі, злі, бездушні й самовдоволені!
— Самовдоволені? — юнак поправив носовичка в кишені. — У вас істерика, панночко. Я просто знаю собі ціну. Зовнішній вигляд — річ важлива!
— Для вас немає нічого важливого!.. Відчепися, мамо!
Кіті з люті підхопилася. Її мати, шаленіючи з відчаю, схопила її за плечі. Донька відіпхнула її.
— До речі, про зовнішній вигляді — зіпнула вона. — Ці штани вам завузькі!
— Та невже? — юнак так само підхопився. Пальто майнуло в нього за плечима. — Гаразд, мені вже досить. У Лондонському Тауері вам вистачить часу на роздуми про костюми.
— Ні! — мати Кіті аж осіла на підлогу. — Будь ласка, пане Мендрейку!..
Батько Кіті піднявся так повільно, ніби йому враз заболіли всі кістки:
— Невже нічого не можна зробити?
Чарівник хитнув головою:
— Боюся, що ваша дочка вже давно обрала собі дорогу. Мені справді шкода вас: ви обоє вірні нашій державі.
— Вона завжди була вперта, — тихо сказав батько. — Та я ніколи не підозрював, що вона ще й така підла. Ота історія з Якубом Гірнеком мала стати нам уроком, та ми з Іріс завжди сподівалися кращого... А тепер, коли наші війська вирушають до Америки й нам зусібіч, як ніколи, загрожують вороги, ми бачимо, що наша донечка — зрадниця, по вуха в злочинах... Це просто зламало мене, пане Мендрейку. Я завжди навчав її тільки добра.
— Еге ж, — поспіхом відповів чарівник. — І все-таки...
— Я й на почесну варту дивитись водив її, й на паради по святах! Вона сиділа на моїх плечах у День Імперії, коли натовп на Трафальгарській площі годину поспіль вітав прем’єр-міністра! Ви цього, мабуть, не пам’ятаєте, пане Мендрейку: ви ще такий молодий, але то була велика подія... А тепер моєї донечки вже немає: замість неї невідомо звідки взялася ця понура мерзотниця, що не шанує ні батьків, ні влади, ні вітчизни... — батьків голос зірвався.
— Який же ти дурень, татусю! — обізвалася Кіті.
Мати досі стояла на підлозі навколішки і благала чарівника:
— Тільки не до Тауера, пане Мендрейку! Будь ласка!
— Пробачте, пані Джонс, але...
— Усе гаразд, матусю, — сказала Кіті з відвертим презирством. — Вставай з колін. Він не забере мене ні до якого Тауера. Цікаво, як це в нього вийде.
— Та невже?—усміхнувся юнак. — Ви сумніваєтесь у моїх здібностях?
Кіті оглянула кімнату:
— Ви, здається, тут один...
Знову легенька посмішка:
— Це лише так здається. Ходімо, панно Джонс. Урядовий автомобіль чекає на сусідній вулиці. То ви підете самі, чи доведеться змушувати вас силоміць?
— Ні, пане Мендрейку! Нікуди я не піду!
Кіті кинулася вперед, стиснувши кулак. Від удару в обличчя юнак від летів назад і впав у крісло. Кіті переступила через матір, що корчилась на підлозі, й кинулася до дверей. Аж тут її міцно схопили за руку. То був батько — блідий, з виряченими очима.
— Тату, пусти мене!
Вона смикнула його за рукав, та батькові пальці тримали її, мов кліщі.
— Що ти наробила?! — він дивився на доньку, мов на якесь огидне чудовисько. — Що ж ти наробила?!
— Тату! Просто пусти мене. Пусти, будь ласка!
Кіті борсалась, та батько лише дужче стискав її руку. Мати потяглася з підлоги й схопила дочку за ногу — якось непевно, ніби сама не знала, чого вона хоче: чи підтримати Кіті, чи стримати її. Чарівник у кріслі ворухнувся, труснув головою, ніби собака спросоння, й поглянув на них. Його очі палали вбивчим вогнем. Він промовив кілька немилозвучних слів незнайомою мовою — й ляснув у долоні. Кіті та її батьки припинили боротьбу. Посеред кімнати заклубочилась огидна пара. В ній з’явилося щось темне: чорна фігурка з тонкими ріжками й шкірястими крилами оглянула їх і бридко посміхнулася.
