Автомобіль «ролс-ройс» моделі «Сільвер Трастер» справді знайшли швидко. Встановили й особу його власника. То був пан Джуліус Теллоу — чарівник, що служив у Міністерстві внутрішніх справ під керівництвом пана Андервуда. Посаду він обіймав не дуже високу проте зв'язки мав непогані й був людиною, досить відомою в місті. Він спокійненько зізнався, що справді напустив Чорну Молотарку на двох дітей, які грались у Вендсвортському парку; ба більше — він заявив, що навіть пишається цим своїм вчинком. Він спокійно їхав собі мимо, коли на нього зненацька напали згадані дві особи. Вони розбили йому — напевно, якимось набоєм — вітрове скло, через що він утратив самовладання, а потім підійшли до нього, погрозливо махаючи довгими дерев’яними кийками. Вочевидь, вони хотіли його пограбувати. Задля самозахисту він завдав їм удару на випередження, не дозволивши на себе напасти. Він вважає, що його власні дії за таких обставин були досить стримані.
— Але ж він бреше! — заперечила Кіті. — По-перше, ми були далеко від дороги. А по-друге, якщо він каже, що діяв задля самозахисту, то як він пояснить те, що нас знайшли аж на мості? Ви його заарештували?
Слідча щиро здивувалася:
— Він чарівник. Не так просто його заарештувати. До того ж усі твої звинувачення він відкидає. Суд Справедливості розглядатиме цю справу наступного місяця. Якщо ти й далі наполягатимеш на своєму, то приходь до суду й сама висувай звинувачення панові Теллоу.
— От і чудово! — відповіла Кіті. — Аби лише дочекатися цього дня!
— Нікуди вона не піде, — заперечив батько. — Вона й так уже наламала дров.
Кіті пирхнула, однак промовчала. Сама думка про суперечку з чарівниками лякала її батьків, і вони аж ніяк не схвалювали доньчиного вторгнення до забороненого парку. Після її щасливого повернення з лікарні батьки ніби більше сердились на неї, ніж на Теллоу, — і це дуже дратувало Кіті.
— Вирішуйте самі, — сказала слідча. — Протоколи до суду я все одно надішлю.
***
Десь із тиждень, чи навіть більше, вістей про Якуба з лікарні майже не надходило. Відвідувати його не дозволялося. Аби розвідати хоч що-небудь, Кіті врешті наважилася — вперше після тієї пригоди в парку — завітати до Гірнеків. Вона йшла знайомою стежкою боязкувато, не знаючи, як її приймуть. Її бентежило почуття власної провини.
Пані Гірнек, одначе, прийняла її досить лагідно. Ба більше, вона міцно пригорнула Кіті до своїх широких грудей. Вона провела її на кухню, де, як раніше, густо й гостро пахтіло харчами. Посеред стола — великої дошки, що лежала на козлах, — стояли миски з недошинкованою городиною; уздовж стіни тягся довгий дубовий мисник, заставлений яскравими мальованими тарелями. По темних стінах висіло різноманітне куховарське начиння. Якубова бабуся сиділа у своєму високому кріслі біля великої закіптюженої печі й вимішувала довгою ложкою суп у каструлі. Все було як завжди, до останньої знайомої тріщини в стелі.
Не було тільки Якуба.
Кіті сіла за стіл і взяла чашку міцного духмяного чаю. Пані Гірнек, скрушно зітхнувши, вмостилася навпроти, й стілець під нею жалібно рипнув. Кілька хвилин—дивовижна річ! — господиня сиділа мовчки. Кіті ж тим часом відчувала, що їй не личить заговорювати першою. Якубова бабуся далі вимішувала гарячий суп.
Аж нарешті пані Гірнек відсьорбнула чаю, ковтнула — і несподівано промовила:
— Він сьогодні опритомнів.
— О! То Якуб...
— Він почувається так, як і слід було сподіватись. Тобто не дуже...
— Еге ж, але... якщо він опритомнів, то все гаразд? Усе буде добре?
Пані Гірнек промовисто скривилася:
— Що ти! То ж була Чорна Молотарка. Його обличчя ніколи не загоїться.
Кіті відчула, як на очі набігають сльози:
— Ніколи?!
— Опіки надто серйозні. Кому й судити, як не тобі! Ти ж сама все це бачила...
— Чому ж... — Кіті спохмурніла. — Тобто... зі мною ж усе гаразд, а мене так само зачепило! Нас обох...
—Тебе?! Тебе не зачепило
—Я... пробачте, пані Гірнек...
— Не треба. Це ж не ти скалічила мого сина.
— І це вже ніяк не можна виправити? — запитала Кіті. — Тобто... якщо лікарі не можуть нічого вдіяти, то нехай щось зроблять чарівники!
Пані Гірнек хитнула головою:
— Ні. Такі сліди залишаються назавжди. Та й чарівники навряд чи погодяться допомогти нам.
— Вони
Навіть у гніві Кіті відчувала, що за дурниці вона каже. Та водночас те, що відповіла їй пані Гірнек, стало для дівчати несподіванкою.
