—Якуб не піде до суду, люба. І ти не ходи. Твої батьки цього не хочуть, і вони мають рацію. Це необачно.
—Але ж ми мусимо піти туди! Пояснити!..
Пані Гірнек потяглася через стіл і накрила своєю великою рожевою долонею руку Кіті:
— Як ти гадаєш, що станеться з фірмою «Гірнек і сини», якщо Якуб судитиметься з чарівником? Пан Гірнек за двадцять чотири години втратить усе, що має. Вони зачинять наш заклад. Чи продадуть його Ярославові, або ще комусь із наших конкурентів... До того ж, — вона сумно посміхнулась, — навіщо це робити? Нам нізащо не виграти цієї справи.
Якусь мить Кіті була надто приголомшена, щоб відповісти.
— Але ж мене викликали до суду! — нарешті промовила вона. — І Якуба теж!
Пані Гірнек стенула плечима:
— Такий виклик завжди легко скасувати. Влада воліє, щоб її не турбували такими дрібницями. Двоє дітлахів з простолюду? Навіщо владі марнувати на них свій дорогоцінний час? Послухай моєї поради, люба. Не ходи до суду. Нічого доброго з цього не вийде.
Кіті не піднімала очей від подряпаного стола.
— Але ж це значить, що він... пан Теллоу.. вийде сухим із води! — тихо сказала вона. — Я не можу... це буде несправедливо...
Пані Гірнек раптово встала. Її стілець, рипнувши, посунувся назад.
— Тут не йдеться про справедливість, дівчатко моє, — сказала вона. — Йдеться про здоровий глузд. Будь-що, — вона підхопила однією рукою миску з шаткованою капустою й підійшла до печі, — ще невідомо, чи справді панові Теллоу вдасться вийти сухим із води.
Вона нахилила миску — й капуста з булькотінням посипалася в окріп. Бабуся, що сиділа збоку, кивнула й посміхнулась крізь білу пару, наче той гоблін, досі вимішуючи й вимішуючи суп своїми вузлуватими, кощавими руками.
Минули три тижні, і увесь цей час Кіті, поєднуючи впертість із гордощами, успішно відбивала всі спроби зіштовхнути її з обраного шляху. Що дужче батьки залякували чи благали її, то більше Кіті наполягала на своєму: вона твердо вирішила з’явитися в призначений день до суду й потурбуватись про те, щоб справедливість перемогла.
Вісті про Якуба підкріплювали її рішучість. Він досі лежав у лікарні — опритомнілий, але невидющий. Родина Гірнеків сподівалася, що зір поволі вернеться до хлопця. Думка про те, що ці надії можуть не справдитись, змушувала Кіті тремтіти від горя й гніву.
Якби її батьки могли, то неодмінно відхилили б принесену повістку. Проте позивачкою була сама Кіті: щоб закрити справу, потрібен був її підпис, а вона такого підпису нізащо не поставила б. Отож машина закону рушила далі, й призначеного ранку Кіті з’явилася біля головного входу суду рівно пів на дев’яту, в своїй найкращій куртці й штанях. Батьків з нею не було — вони відмовились іти з дочкою до суду.
Під будівлею вирував натовп, що штовхався і пхався ліктями, чекаючи відкриття суду. Серед натовпу снували хлопчаки, які продавали пиріжки та булочки з великих дерев’яних лотків. Кіті міцніше стискала свою торбинку щоразу, як ці хлопчаки пробігали повз неї. Ще вона помітила кількох крамарів — таких самих простолюдинів, як вона, — вбраних у свої найкращі костюми й блідих від хвилювання. Та здебільшого натовп складали заклопотані чарівники в
чудовому вбранні з Пікаділлі чи офіційних мантіях і плащах. Кіті оглядала їхні обличчя, шукаючи пана Теллоу, проте його ніде не було. Довкола натовпу стояли насторожі кремезні чолов’яги з нічної поліції.
Нарешті двері відчинились, пролунав свисток, і натовп рушив усередину.
Відвідувачів зустрічав службовець у червоно-золотій уніформі. Кіті назвала своє ім’я. Службовець зазирнув до списку.
— Зал номер двадцять сім, — сказав він. — Лівими сходами нагору й далі праворуч, четверті двері. Швидше!
Службовець підштовхнув Кіті. Вона пройшла вперед, через високу кам’яну арку, і опинилася в прохолодному мармуровому вестибюлі Суду справедливості. З ніш у стінах байдуже визирали кам’яні погруддя великих діячів минулого; мовчазні люди поспішали туди й сюди. В повітрі було чути серйозність, тишу й виразний запах господарського мила. Кіті піднялася сходами, пройшла людним коридором і відшукала двері залу номер двадцять сім. Поряд стояла дерев’яна лава. На дверях висіло оголошення з наказом відвідувачам сидіти й чекати, поки їх викличуть.
Кіті сіла і стала чекати.
За наступні п’ятнадцять хвилин під дверима помалу скупчилися замислені люди. Вони мовчки сиділи на лаві чи стояли, занурившись у власні думки. То були переважно чарівники: вони порпались у паперах, прикрашених зірочками чи химерними знаками, й намагались уникати будь-чиїх чужих поглядів.
Двері залу відчинилися. Звідти з’явився діловитий молодик у гарненькій зеленій шапочці.
— Кетлін Джонс! — оголосив він. — Чи тут ви, Кетлін Джонс? Ваша черга!
— Так, це я, — серце в Кіті шалено калатало, й зап’ястки аж поколювало зі страху.
— Добре. Чи тут Джуліус Теллоу? Він теж потрібен нам.
У коридорі панувала мовчанка. Пан Теллоу не прийшов.
Молодик скривився:
— Ми не можемо чекати на нього. Немає, то й немає. Панно Джонс, коли ваша ласка...
Він пропустив Кіті до залу й тихенько зачинив за нею двері.
