— Ось ваше місце, панно Джонс. Засідання зараз почнеться.
Зал суду виявився невеличкою квадратною кімнаткою, залитою сумним різнобарвним світлом з двох величезних склепінчастих вітражних вікон. На обох вітражах було зображено героїчних лицарів-чарівників. Один, в обладунку, мечем пробивав черево якомусь велетенському демону зі страхітливими пазурами й бугристими зубами. Другий, у шоломі та білій мантії, що більше скидалася на довгу нічну сорочку, проганяв жахливого гобліна, який щезав у чотирикутній чорній дірі, відкритій просто в землі. Інші стіни кімнати було обшито темними дубовими панелями. Стеля так само була дубова, й до того ж різьблена, що мала нагадувати кам’яні церковні склепіння. Увесь зал видавався навдивовижу старомодним. Кіті відчула в душі шанобливість і власну мізерність — на те, напевно, все це й було розраховано.
Вздовж однієї стіни тяглося підвищення, на якому стояли довгий стіл і високе дерев’яне крісло. До краю стола прилягав ще невеличкий столик, за яким троє секретарів у чорному вбранні заклопотано друкували на комп’ютерах і гортали стоси паперів. Юті пройшла вздовж підвищення — туди, куди показав молодик, до самотнього стільця з високим бильцем, чорний силует якого було добре видно на тлі вікон, і сіла. Навпроти вона побачила такий самий стілець.
Біля четвертої стіни стояли лави для публіки, відгороджені від залу мосяжним поруччям. На подив Юті, там уже зібралося кілька глядачів.
Молодик позирнув на годинник і загорлав так гучно, що Юті аж підскочила:
— Встати! Встати перед панною Фіцвільям, чарівницею четвертого рівня й суддею цього суду! Встати всім!
Зарипіли стільці, зашаркотіли підошви. Юті, секретарі й глядачі хутко підхопилися. За суддівським кріслом, в обшитій панелями стіні, відчинились непомітні дверцята і з’явилася жінка в чорній мантії з каптуром. Умостившись у кріслі, вона скинула каптур, відкривши досить молоде обличчя з короткими каштановими кучериками й занадто вже нафарбованими губами.
— Дякую, пані й панове, дякую! Прошу всіх сідати! Молодик уклонився й тихенько сів собі в куточку.
Суддя з холодною посмішкою звернулася до публіки:
— Доброго ранку. Розпочнімо зі справи Джуліуса Теллоу, чарівника третього рівня, й Кетлін Джонс, простолюдинки з Белгема. Панна Джонс, як я бачу, з’явилася до суду. А де пан Теллоу?
Молодик вискочив, мов чортик з табакерки:
— Його немає, мадам!
Витончено вклонившись, він знову сів.
— Це я й сама бачу. Чому він не з’явився?
Молодик підскочив ще раз:
— Не маю жодної гадки, мадам!
— Шкода, шкода... Секретарі, запишіть панові Теллоу зауваження. За неповагу до суду, з відтермінуванням. Що ж, починаймо...
Начепивши окуляри, суддя кілька хвилин вивчала папери. Юті сиділа, аж скам’янівши з напруження.
Нарешті суддя зняла окуляри й поглянула на неї:
— Юті Джонс?
Юті підхопилася:
—Так, мадам.
— Сідайте, сідайте. Поводьтесь невимушено. Ви дуже молоді... скільки вам років, панно Джонс?
— Тринадцять, мадам.
— Зрозуміло. Ви дуже молоді, й до того ж простолюдинка... ваш батько, як я бачу, —
Кіті здушило горло, й вона ледве вимовила:
— Так, мадам.
— От і добре. Тоді вислухаймо вашу точку зору. Будь ласка, розповідайте.
Наступні кілька хвилин Кіті досить-таки хрипким голосом викладала події зі своєї точки зору. Почала вона дуже недоладно, та поволі розійшлась — і заговорила так докладно, як тільки могла. Суд слухав мовчки, зокрема суддя, що байдуже дивилася на неї крізь окуляри. Секретарі заклопотано стукотіли по клавішах.
Кіті завершила розповідь схвильованим описом того, в якому стані перебуває Якуб після Чорної Молотарки. Коли вона закінчила, в залі запанувала гнітюча мовчанка. Хтось десь кахикнув. Поки Кіті говорила, надворі задощило. Краплі тихо тарабанили у шибки, світло в залі потьмяніло і розпливлося.
Суддя зручніше вмостилась у кріслі:
— Секретарі суду, чи все ви записали?
Один з трьох чоловіків у чорному підняв голову:
— Так, мадам.
— Гаразд, — суддя насупилася, ніби її щось не задовольнило. — За відсутності пана Теллоу я змушена, хоча й неохоче, прийняти цю версію подій. Вердикт суду...
Зненацька пролунав гучний стукіт у двері. Серце Кіті, що вже злетіло до небес з останніми словами судді, знову тьохнуло, передчуваючи лихо. Молодик у зеленій шапочці кинувся до дверей і відчинив їх. І його мало не збило з ніг кремезне тіло Джуліуса Теллоу. Вбраний у сірий, у вузеньку рожеву смужку костюм, пан Теллоу з випнутим підборіддям попрямував до вільного стільця і рішуче вмостився на ньому.
Кіті з ненавистю поглянула на нього. Він відповів їй прихованою посмішкою — і обернувся до судді.
— Пан Теллоу, як я розумію, — сказала вона.
— Саме так, мадам, — потупив очі чарівник. — Я щиро...
— Ви
