Око ґолема полностью

Чекаючи в темній коморі, Кіті пригадувала ті давні події. Яким далеким це все здавалося нині... Яка наївна вона була, вимагаючи справедливості в залі суду! Сама лише згадка про те завдавала їй болю. Вимагати справедливості від чарівників? Смішно й думати. Єдиний можливий спосіб тут — діяти самому. Принаймні тепер вони так і чинять — роблять хоч що-небудь, виявляють свій протест!

Кіті поглянула на годинник. Енн уже досить давно пішла до таємної кімнати. Загалом у День Засновника було викрадено одинадцять магічних артефактів: дев’ять не дуже потужних знарядь і ще два якісь незрозумілі камені. Тепер Енн ховала їх. Надворі задощило дужче; доки вони прямували від крамниці до покинутих стаєнь, усі геть вимокли. Навіть тут, у коморі, не можна було як слід урятуватись від дощу: з глибокої тріщини в тинькованій стелі одна за одною падали краплі. Під тріщиною стояло старезне чорне відро, майже по вінця повне.

— Ходи-но винеси відро, Стенлі, — попросила Юті.

Стенлі тим часом сидів на ящику з вугіллям, згорбившись і поклавши голову на коліна. Він повагався — трохи довше, ніж належало, — тоді зіскочив з ящика, підняв відро, доволік його до ґратів у підлозі, біля стіни, й вилив туди воду.

— Коли вже він полагодить цю руру? — буркнув хлопець, повертаючи відро на місце. Вся робота забрала кілька секунд, однак на підлозі, серед пощерблених цеглин, уже утворилася калюжка.

— Не полагодить. Ми ж хочемо, щоб комора здавалася покинутою, — пояснила Юті. — Як ти не розумієш?

Стенлі пирхнув:

— А мотлох лежить тут даремно. Як на мене, тут йому не місце.

Фред, що стояв біля входу, кивнув. Він крутив у руках викидного ножа.

— Чому нас туди не пускають? — мовив він.

У дальньому кінці тісної комірчини, освітленої однією-єдиною лампочкою, громадилася абияк накидана купа дров. Стіна за цією купою здавалася цілком нерухомою, хоч і трохи ветхою, та всі вони знали, як працює механізм. Треба натиснути сталевий важіль і водночас штовхнути цегляну стінку над дровами. Всі вони чули глухий скрегіт дверей, що відчинялись, і холодний хімічний запах, яким віяло зсередини. Та що там за дверима — вони не знали, бо заходити до таємної кімнати дозволялося тільки Енн, яка очолювала їхню групу. Всі інші завжди сторожували зовні.

Юті потупцяла на місці:

— Використовувати все відразу немає сенсу. Нам треба приберегти це на майбутнє, коли в нас буде більше прибічників.

— Еге ж, коли рак на горі свисне, — відказав Стенлі. Він не повернувся на ящик з вугіллям, а схвильовано походжав туди-сюди. — Правду каже Нік. Простолюд — мов ті воли. Ніколи не розворушиться.

— А скільки там зброї! — замріяно промовив Фред. — Із нею ми зробили б набагато більше... як Март!

— І що ж він зробив? — заперечила Кіті. — Прем’єр-міністр і досі живісінький, а Март на дні Темзи риб годує.

Вона сказала так навмисне, щоб подратувати Стенлі: той був найкращим Мартовим приятелем.

— Просто йому не пощастило! — пронизливим, знервованим голосом відповів Стенлі. — Куля була не дуже потужна, та й квит. Інакше б він прикандичив І Деверо, й половину уряду на додачу.. Де ж це Енн? Чого вона там вовтузиться?

— Не дури сам себе, — з гіркотою наполягала Кіті. — їхній захист надто міцний. Март не мав жодного шансу. Скільки чарівників ми вбили за ці роки? Чотирьох чи п’ятьох, та й тих дрібненьких. Кажу вам: навіть зі зброєю нам потрібна інша, краща стратегія!

— Я перекажу йому твої слова, — пообіцяв Стенлі. — Коли він повернеться.

— Авжеж, гаденя, перекажеш, — убивчим голосом відповіла Кіті. Одначе сама думка про це змусила її здригнутися.

— Їсти хочу, — обізвався Фред. Він натиснув кнопку на ножі й знову блиснув лезом.

Кіті поглянула на нього:

— Ти ж наївся за обідом. Я бачила сама!

— А тепер знову хочу їсти.

— От ненажера!

— Я ж не можу битися голодний.

Фред зненацька подався вперед і махнув рукою так хутко, що пальці стали невидимими. Пролунав свист, і ніж влучив у цемент між цеглинами, на три дюйми вище від голови Стенлі. Той поволі задер голову, побачив над собою руків’я ножа—і злегка позеленів.

— Бачили? — мовив Фред. — Рука тремтить. Це тому, що я голодний, — він згорнув руки на грудях.

— Як на мене, ти добре влучив, — зауважила Кіті.

— Добре? Я ж не влучив у нього!

— Поверни йому ножа, Стенлі, — мовила Кіті, несподівано відчувши страшенну втому.

Стенлі досі марно намагався витягти ніж, який застряг у стіні, коли потаємні двері над купою дров відчинились і з’явилася Енн. Торбинки, яку вона брала з собою, тепер з нею не було.

— Знову чубитеся? — грайливо запитала вона. —Ходімо, дітки!

***

Дорогою до крамниці всі вимокли так само, як і дорогою до стаєнь, тож компанія дісталася туди аж ніяк не в доброму гуморі. Коли вони нарешті увійшли й заходились обтрушуватись, відсапуючи хмаринками пари, назустріч їм вискочив усміхнений і схвильований Нік.

— Що сталося? — запитала Кіті.

— Щойно довідався! — відповів Нік. — Новини від Гопкінса! Вони повертаються через тиждень. І хочуть розповісти нам дещо важливе. Нова робота! Серйозніша за все, що ми робили досі!

— Навіть за Вестмінстер-Голл? — недовірливо перепитав Стенлі.