Нік усміхнувся:
— За всієї пошани до Мартової пам’яті, навіть за Вестмінстер-Голл. Гопкінс не пише, що це за робота, але каже, що вона розворушить усю країну! Це саме те, чого ми завжди хотіли, чого хотів кожен з нас! Ми зробимо щось таке, що враз перемінить нашу долю! Це небезпечно, та якщо ми зробимо все як слід, то зіпхнемо чарівників з їхніх сідал. Лондон ніколи вже не буде колишнім!
— Давно пора, — зауважила Енн. — Ходи-но постав чайник, Стенлі.
Уявіть цю картину. В Лондоні дощить. Сірі потоки води линуть з неба й падають на бруківку з гуркотом, незгіршим за гарматний. Дужі пориви вітру торсають дощову завісу, заносячи її до під’їздів та галерей, під арки й карнизи, обдаючи будь-яку можливу схованку крижаними бризками. Вода всюди — струменіє асфальтом, шумить у канавах, вирує над риштаками. Всі міські резервуари переповнені. Вода тече горизонтально — рурами, діагонально — дахами, вертикально — стінами, вкриваючи цеглу патьоками, схожими на кров. Вода сочиться між кроквами і з тріщин у стелях, висить у повітрі холодним білим туманом і над головою в чорних хмарах. Вода роз’їдає стіни будівель і кістки їхніх змерзлих мешканців.
По темних підземних закапелках куляться у своїх норах щури, слухаючи відлуння гуркоту над їхніми головами. По бідних хижах простолюд затуляє віконниці, вмикають яскраве світло й мостяться біля грубок, сьорбаючи гарячий чай. Навіть по багатих віллах чарівники ховаються від нескінченного дощу: замикаються у своїх майстернях, викликають хмари теплого запашного повітря й поринають у мрії про далекі краї...
Щурам, простолюду, чарівникам—усім хотілося затишку. І я цілком розумів їх. Вулиці спорожніли, увесь Лондон ніби вимер. Повертало до півночі, й злива дедалі дужчала.
Ніхто при здоровому глузді не гуляв би такої ночі вулицями.
Еге ж!
Та є серед потоків дощу одне місце, де сходяться сім доріг. На перехресті стоїть гранітний постамент, а на ньому — статуя вершника. Вершник підняв меча, і його обличчя застигло в героїчному поклику. Кінь став дибки, широко розставивши задні ноги. Може, це виклик ворогові, може, цей кінь збирається ринути в бій. А може, просто хоче скинути зі спини цього вершника-товстуна. Цього ми не дізнаємось ніколи. Та придивіться: під черевом у коня, точнісінько посередині постаменту, витончено обкрутивши хвоста навколо задніх лап, сидить величезний сірий кіт.
Цей кіт намагається вдавати, ніби не помічає пронизливого вітру, що куйовдить його мокре хутро. Чудові жовті котячі очі вдивляються в морок, немовби пробиваючи дощовий серпанок. І лише трохи підібгані вуха з китичками показують, як його дратує ця погода. Одне вухо раз по раз смикається: якби не воно, скидалося б, що цього кота теж вирізьблено з каменю.
Темнішало. Дощ періщив ще дужче. Я щільніш обкрутився хвостом і не зводив очей з доріг. А час поволі збігав.
***
Чотири ночі — час не вельми довгий. Навіть для людей, що вже казати про нас, вищих істот з Іншого Світу![19] Проте останні чотири ночі просто-таки повзли, наче ті слимаки.
Щоночі я патрулював центральні квартали Лондона, полюючи за невідомим руйнівником. Я, зрозуміло, був не сам — мені допомагали ще кілька нещасних джинів і цілий віз фоліотів. З цими фоліотами клопоту було повнісінько: вони раз по раз намагалися втекти, ховаючись під мостами чи в димарях, а часом лякались — аж до розладу шлунку[20] — гуркоту грому чи власної тіні. Я зі шкіри пнувся, щоб утримати їх на місці. І до того ж увесь цей час дощило — так, що моя сутність бралася пліснявою.
Не варто й казати, що Натаніель нітрохи не співчував мені. Він торочив, що йому самому не до веселощів, що він мусить терміново добитися результату. Він теж добре намучився з купкою чарівників зі свого міністерства, які мали надати інших патрульних джинів. Правду кажучи, ці чарівники просто бунтували: їм не хотілося, щоб ними командував такий шмаркач! І я цілком розумів їх. Та все ж таки щоночі джини з фоліотами похмуро збиралися на дахах Вайтголлу і звідти розліталися по призначених постах.
Нашим завданням була охорона певних місць, найпри-вабливіших для туристів: Натаніель і його начальник — такий собі пан Теллоу — вважали, що небезпека загрожує саме цим місцям. Нам видали їхній список — музеї, галереї, розкішні ресторани, аеропорт, торговельні квартали, скульптури, арки та інші пам’ятки архітектури... одне слово, майже увесь Лондон! А це означало, що нам доводилося щоночі ширяти з місця на місце, не згортаючи крил.
