— Пробачте. Я боявся, що загублю вас. Пішов спочатку Стрендом, а далі повернув сюди. Чуття!
— Чого вам треба? — Кіті не мала часу на балачки з незнайомими старими, хай там яке в них чуття.
— Еге ж. Переходьмо до діла. Гаразд. Чудово. Я щойно сидів серед публіки. В двадцять сьомому залі суду. Бачив вас під час засідання.
Він уважно дивився на неї.
— То й що?
— Хотів спитати. Тільки одне запитання. Просте. Якщо ваша ласка.
— Я не хочу про це говорити. Дякую.
Кіті вже хотіла повернути геть, та дідусів ціпок напрочуд спритно, хоч і лагідно, перегородив їй шлях. Серце дівчати знов закипіло гнівом — так, що Юті ладна була штовхнути старого аж на той бік вулиці.
— Я зрозумів. Так, справді. Щоправда, це може стати вам у пригоді. Вислухайте, а тоді вирішуйте. Чорна Молотарка. Я сидів на задній лаві. Трішки недочуваю. Ви ніби сказали, що Молотарка вас зачепила.
— Так, зачепила.
— Еге ж. Ви казали, що знепритомніли.
— Так.
— Вогонь і дим довкола. В обличчя вдарило жаром.
— Так. Я краще піду собі...
— І суд не повірив вам.
— Ні. Мені справді пора...
Кіті обійшла ціпок, що перегороджував їй дорогу, й пробігла підтюпцем останні кілька метрів до набережної. На її подив та лють, дідусь не відставав. Він раз по раз тицяв їй під ноги свій ціпок, тож Кіті або спотикалась, або мусила вистрибувати вгору. Нарешті вона не витримала — вхопила кінчик ціпка й щосили смикнула. Дідусь утратив рівновагу і впав, ударившись об огорожу. Кіті хутко попрямувала геть, проте невдовзі знову почула за спиною стукіт ціпка.
Вона сердито обернулася:
— Послухайте!..
Старий засапано біг за нею, блідий, як сметана:
— Будь ласка, панно Джонс! Я розумію ваш гнів. Справді! Але ж я на вашому боці. Що, як я скажу... скажу, що міг би сплатити за вас штраф? Той, який призначив вам суд? Усі шістсот фунтів! Це допоможе?
Кіті вирячилась на старого.
— О! Це зацікавило вас. Хоч якийсь результат!
Серце Юті калатало від збентеження й гніву:
— Про що це ви? Куди ви мене хочете втягти? Щоб потім мене заарештували за участь у змові? Чи за щось іще...
Старий усміхнувся. Його зморшкувата шкіра щільно обтягла вилиці.
— Панно Джонс! Не в тому річ. Я нікуди не втягую вас. Послухайте! Мене звуть Пенніфізер. Ось моя візитна картка.
Пошукавши в кишені піджака, він урочисто простяг Кіті маленьку картку. Її було прикрашено двома перехрещеними пензлями, а внизу стояло: "
— Гаразд, — додав старий. — Тепер я піду собі. А ви погуляйте. Погода нині хороша. Онде сонечко визирає. А потім, якщо захочете, зателефонуйте. Десь через тиждень.
Кіті вперше, сама не розуміючи, чому, спробувала виявити чемність.
— Але ж... пане Пенніфізере! Чому ви повинні допомагати мені? Не бачу сенсу..
— Не бачите, то згодом побачите... Ой! Що за дідько!..
Останній вигук спричинило те, що двоє молодиків — чарівників, якщо судити за їхнім дорогим убранням, — ідучи вулицею зі сміхом і наминаючи ласощі, куплені в перській кав'ярні, штовхнули старого й мало не зіпхнули його до рівчака. І весело рушили собі далі, навіть не озирнувшись. Кіті вже простягла руку, щоб підтримати дідуся, однак тут-таки позадкувала, злякана спалахом гніву в його очах. Старий поволі підвівся, спираючись на ціпок і щось бурмочучи собі під ніс.
— Пробачте, — сказав він. — Оці ще мені... вони думають, що тут усе їхнє. Може, це так і є. Поки що.
Він оглянув набережну. Люд усюди поспішав у справах, купував щось із лотків чи юрмився в провулках, пробираючись угору. Річкою тихо повзли за водою чотири з’єднані баржі з вугіллям, і матроси курили, стоячи біля борту. Старий вишкірився в посмішці.
— Мало хто з цих бовдурів підозрює, що кружляє над їхніми головами в небі, — сказав він. — Чи здогадується, що скаче вулицями за їхніми спинами. Навіть ті, хто здогадується, не наважуються кинути цьому виклик. Вони дозволяють чарівникам походжати серед них, споруджувати палаци на зламаному хребті народу, затоптувати в бруд будь-які поняття про справедливість. Але ми з вами... ми з вами бачили, що коять чарівники. І як вони це коять. Може, ми не будемо такі мляві, як інші наші громадяни?
Поправивши піджак, він несподівано всміхнувся.
— Ну, вирішуйте самі. Я більш нічого не казатиму. Тільки одне: я вам вірю. Всій вашій історії. А передусім — вашій розповіді про Чорну Молотарку. Який дурень отак обмовлятиме себе, насправді нітрохи не постраждавши? От що цікаво! Телефонуйте мені, панно Джонс.
Сказавши це, старий повернувся і хутко подався назад у провулок, стукотячи об бруківку ціпком і не звертаючи жодної уваги на заклики зеленяра, що стояв біля дверей своєї крамнички. Кіті дивилася йому вслід, аж поки він повернув на Стренд і пропав з очей.
* * *
