Око ґолема полностью

Кіті за чотири ковтки впоралася з еклером, запила його як слід чаєм — і трохи заспокоїлася. А тоді озирнулася. З її місця було добре видно більшу частину відвідувачів кав’ярні. Тут сиділи туристи, заглиблені в свої яскраві мали й путівники: молодь, радше за все — студенти, та ще кілька родин на відпочинку. Здавалося, що новий напад тут їй не загрожував.

— Гаразд, пане Пенніфізере, — мовила вона. — Кажіть.

— Добре, — старий акуратно витер рота серветкою. — До цієї... е-е... пригоди я ще повернуся, та спочатку хочу сказати вам дещо інше. Вам, напевно, цікаво, чому я так перейнявся вашим клопотом. Насправді мене займає не так ваш клопіт, як ви самі... До речі, ось ваші шістсот фунтів, — він з усмішкою ляснув себе по нагрудній кишені. — Ви одержите їх наприкінці нашої розмови. Отже, я був тоді в залі суду й чув вашу розповідь про Чорну Молотарку. Ніхто, крім мене, вам не повірив: судця — з гордощів, публіка — з неуцтва. А я нашорошив вуха. «Навіщо їй брехати? — подумав я. — Ні до чого. Виходить, що це правда».

— Так, це правда, — наголосила Кіті.

— Але ж ніхто з тих, що стикалися з Чорною Молотаркою — навіть краєчком! — не залишався неушкодженим. Це також мені відомо.

— Звідки? — сердито запитала Кіті. — Хіба ви чарівник?

Старий скривився:

— Будь ласка, ображайте мене як завгодно: кажіть, що я лиса потвора, старий бовдур, просмерділий кислою капустою, — тільки не звіть мене чарівником! Це ранить мене просто в серце. Звісно ж, я не чарівник! Не тільки чарівники мають знання, панно Джонс. Ми теж уміємо читати, хоч і не загрузли в лукавстві, як вони. Ось ви, наприклад, читаєте книжки?

Кіті стенула плечима:

— Звичайно. У школі.

— Ні, ні, це не те, що варто читати. Всі шкільні книжки написані чарівниками — їм не можна вірити. Одначе я не те хотів сказати... Повірте мені: Чорна Молотарка залишає свій слід на всьому, чого торкається. А на вас вона не зоставила жодної плями. Це парадокс!

Кіті згадала Якубове обличчя, спотворене смугами, й відчула напад сорому:

— З цим я нічого вдіяти не можy..

— А той демон, який щойно напав на вас? Розкажіть про нього!

— Чорні крильця. Велика червона паща. Два тоненькі прямі ріжки...

— Товсте волохате черево? Без хвоста?

— Саме так.

Старий кивнув:

— Це мулер. Дрібний слабкий демон. Але ви будь-що мали знепритомніти від його смороду.

Кіті зморщила ніс:

— Еге ж, він смердів. Але не так!..

— До того ж мулери зазвичай не вибухають. Вони чіпляються за волосся й висять так, поки хазяїн не накаже їм відчепитись.

— А цей просто лопнув!

— Люба панно Джонс! Пробачте мені мою радість. Мене тішить саме те, що ви зараз кажете. Це означає, що у вас особливий талант: уроджена стійкість до магії!

Він зручніше вмостився на стільці, покликав офіціанта й замовив ще чаю з тістечками, не звертаючи жодної уваги на приголомшене обличчя Кіті. Чекаючи замовлення, він сидів і усміхався їй через стіл, раз по раз хихочучи. Кіті тим часом силкувалася зберігати чемність. Адже гроші досі лежали в кишені старого...

— Пане Пенніфізере, — нарешті сказала вона. — Пробачте, але я щось не дуже розумію вас.

— Чого ж тут не розуміти? Дрібна магія — щодо дужчої ми поки не певні — на вас не діє. Тобто майже не діє.

Кіті хитнула головою:

— Бридня. Я ж знепритомніла від Чорної Молотарки!

— Я сказав тільки «майже». І на мене — так само. Мені, щоправда, довелося пережити напад трьох фоліотів водночас, а це досить-таки небуденна річ...

Для Кіті це нічогісінько не значило. Вона спантеличено поглянула на старого. Пан Пенніфізер нетерпляче махнув рукою:

— Я хочу сказати, що ми з вами — і дехто ще, бо ми не одні такі, — здатні протистояти деяким закляттям чарівників! Так, ми не чарівники, але ми не безпорадні перед ними, на відміну від більшості «простолюду» (це слово він промовив з виразною огидою) цієї бідолашної, Богом забутої країни!

Дівчаті йшла обертом голова. Кіті ніяк не могла повірити старому.

— Все це бридня, — повторила вона. — Я ніколи не чула про таку «стійкість». І мені хочеться тільки одного: не потрапити до в’язниці.

— Он як? — пан Пенніфізер недбало засунув руку до кишені. — Тоді ось вам гроші, і забирайтеся геть. Чудово! Тільки мені здається, що вам насправді хочеться більшого. Я бачу це з вашого обличчя. Вам хочеться іншого! Помотатися за вашого приятеля Якуба. Змінити устрій нашого життя. Жити в країні, де не розкошуватимуть такі, як Джуліус Теллоу! Не всі країни подібні до нашої, подекуди чарівників немає зовсім! Жодного! Подумайте про це наступного разу, коли підете до лікарні відвідати приятеля. Кажу вам, — уже тихше провадив він, — ви здатні багато що змінити. Якщо послухаєте мене...

Кіті розглядала гущу на дні свої чашки й пригадувала спотворене Якубове обличчя. Вона зітхнула:

— Я не знаю...

— Будьте впевнені в одному: я допоможу вам помотатися.

Вона подивилася на пана Пенніфізера. Той усміхався їй, та його очі блищали тим самим злим вогником, який Кіті бачила в них, коли старого штовхнули на набережній.