Кіті розповіла йому про все, крім зустрічі з паном Пенніфізером. Якуб сидів у ліжку випроставшись, і його смалене обличчя супилося. Коли вона закінчила, хлопець зітхнув:
— Яка ж ти все-таки дурепа, Кіті!
— Ну, дякую!..
Вона взяла з вазочки кілька виноградин і запхала їх собі до рота.
— Казала ж тобі моя матуся! Пам’ятаєш...
— Еге ж! І твоя, й моя! Вони такі розумні, а я така дурепа! — Кіті виплюнула кісточки в долоню й викинула їх у відро, що стояло біля ліжка.
— Повір мені, я дуже вдячний тобі за те, що ти намагалася зробити. І мені шкода, що тепер ти страждаєш через мене.
—Дурниці! Знайдемо ми ці гроші...
— Всі знають, що в суді справедливості не доб’єшся. Там важить не те, що ти зробив, а хто ти такий і з ким водишся.
— Гаразд! Годі вже про це!
Кіті була не в тому настрої, щоб вислуховувати повчання.
— Годі, то й годі, — Якуб усміхнувся трохи ширше, ніж дотепер. — Я навіть крізь пов’язки бачу, як ти спохмурніла!
Вони посиділи мовчки. Нарешті Якуб мовив:
— Тільки не думай, що Теллоу це так просто минеться.
Він почухав щоку.
— Припини чухатися!.. Що ти маєш на увазі?
— Не можу терпіти!.. Я маю на увазі, що справедливості можна добитись не тільки в суді.
— А як іще?
— Ой! Усе даремно: доведеться сісти на руки. Посунься ближче, щоб ніхто не підслухав... Отак. Теллоу — чарівник і думає, що все йому минеться. Він про мене швидко забуде — а може, вже забув. І не має жодної гадки про те, що я пов’язаний з Гірнеками.
— З фірмою твого тата?
— А з чиєю ж іще? Звичайно, з татовою! Теллоу це дорого коштуватиме. Він, як і інші чарівники, віддає нам оправляти свої магічні книжки. Мені про це розповів Карел — він перевірив за нашими рахунками. Теллоу надсилає нам замовлення раз на два роки. Йому до вподоби крокодилова шкіра бурякового кольору — до інших його злочинів ми можемо додати ще й несмак... Поки що ми маємо час зачекати. Рано чи пізно він надішле до нашої палітурні книжку.. Ой, не можу! Мушу хоч трохи почухатися!
— Не треба, Якубе! Краще з’їж виноградинку!
— Це не допоможе. Я прокидаюсь ночами й чухаюсь. Мама бинтує мені руки, щоб я не чухався... Ой, я зараз помру! Скажи мамі, нехай принесе мазь!
— Краще я піду..
— Зачекай-но! Про що це я? Так-так: наступного разу ми не тільки оправимо Теллоу книжку, а й змінимо дещо іще.
Кіті зморщила лоба:
— Що саме? Закляття?
Якуб понуро всміхнувся:
— Можна поміняти місцями сторінки, виправити слово чи кому, змінити схему.. Головне — знати, що ти робиш. Насправді це цілком можливо — дехто з татових знайомих чудово на цьому розуміється. Ми переробимо кілька найважливіших заклять, а тоді... побачимо.
— А він не помітить?
— Ні, він просто вимовить закляття, накреслить пентакль, чи що там треба, й тоді... Хтозна? З чарівниками, які неправильно читають закляття, трапляються прикрі речі. Татo завжди каже: магія — наука точна, — Якуб упав на подушки. — Нехай минуть літа, перш ніж Теллоу потрапить до пастки, — що з того? Мені будь-що нема куди поспішати. Я буду такою потворою принаймні ще років з п’ять... Можна й зачекати, — він зненацька відвернувся. — Гаразд, поклич маму. І не кажи їй того, що чула від мене.
***
Кіті знайшла пані Гірнек на кухні, де та розтирала в ступці химерне місиво — біле й масне, перемішане з темно-зеленими духмяними травами. Коли Кіті переказала їй Якубове прохання, вона втомлено кивнула.
— Ледве встигла приготувати, — мовила вона, хутко накривши ступку й беручи з полиці чисту пов’язку. — Я тебе не проводжатиму, гаразд? — і побігла з кімнати.
Кіті попленталася до передпокою, та щойно зробила два кроки, як її зупинив тихенький короткий свист. Дівча озирнулося: стара Якубова бабуся сиділа на звичному місці, в кріслі біля грубки, й на її кощавих колінах стояла велика миска з гороховим струччям. Блискучі чорні очиці старої пильно зирили на Кіті, численні зморшки на обличчі ворушилися — бабуся всміхалась. Кіті непевно всміхнулась у відповідь. Стара підняла висохлу руку й двічі зігнула вузлуватого пальця, манячи дівча до себе. В Кіті тьохнуло серце. Вона підійшла до бабусі. Скільки разів вона бувала в цім домі, та їй досі не випадало перекинутися зі старою жодним словом — навіть не чути було, щоб та коли-небудь розмовляла. Кіті огорнув дурний, незрозумілий страх. Що їй казати — вона ж не говорить по-чеськи? Чого від неї хоче ця відьма? Кіті раптом відчула себе наче в казці, де дівчинка заблукала й потрапила на кухню до людожерки. Вона...
— Ось, тримай, — сказала Якубова бабуся з чіткою, твердою лондонською вимовою. — Це тобі. — І, не відводячи очей від обличчя Кіті, заходилася порпатись у складках своєї широкої спідниці. — Бережи її... Куди ж вона, клята, пропала? Ага, ось! Тримай!
Вона простягла Кіті міцно стиснутий кулак. Дівчинка підставила долоню й спершу відчула, що туди лягло щось важке й холодне, а тоді вже побачила, що то таке. То була металева підвіска, схожа на краплинку. З гострого її кінця видніла маленька петелька для ланцюжка. Кіті не знала, що й сказати.
— Дякую, — мовила нарешті вона. — Така гарна річ...
— Угму, — відповіла Якубова бабуся. — Срібна. Так буде певніше, дівчатко моє.
