— І не тільки коштовності, — обізвалася Енн. Вони з Евою, Кіті й паном Пенніфізером саме сиділи в коморі, біля стосу рулонів ватману. — Це може бути геть усе: посохи, вази, лампи, шматки дерева. Ота склянка з мулером, якою ми тоді пожбурили в тебе, — теж магічний артефакт. Правда, начальнику?
— Правда. Тому ми й викрали її. Тому ми й крадемо — за першої-ліпшої змоги — подібні речі.
— Ця склянка, здається, була з Челсі, — провадила Енн. — З того будинку, до якого Ева й Стенлі пролізли стічною рурою, поки в господарів тривала вечірка.
Кіті аж роззявила рота з подиву:
— Але ж це страшенно небезпечно! Будинки чарівників захищено... всілякими закляттями!
Пан Пенніфізер кивнув:
—Так, захищено. Але сила цих заклять залежить від сили самих чарівників. У того чарівника з Челсі були самі лише магічні мотузки, напнуті посеред кімнати. Природно, що Стенлі легко переступив через них... Ми тоді роздобули чимало цінних речей.
—А навіщо вони вам? — запитала Кіті. — Звичайно, крім того, щоб жбурляти їх у мене...
Пан Пенніфізер усміхнувся:
— Артефакти — головне джерело сили будь-якого чарівника. Дрібні урядовці — як-от, скажімо, той власник склянки з мулером, помічник міністра сільського господарства, — спроможні володіти лише слабкими артефактами, тоді як наймогутніші з магів прагнуть загарбати собі речі страшної сили. Вони хапаються за артефакти, бо самі вони — ледарі й невдахи. Легше знищити ворога за допомогою чарівного персня, ніж викликати для цього демона з безодні.
— Та й безпечніше, — підхопила Ева.
— Отож-бо. Ви самі бачите, Кіті: що більше ми роздобудемо артефактів, то краще. Це помітно послабить чарівників.
— І ми зможемо скористатись ними самі! — відразу додала Кіті.
Пан Пенніфізер помовчав.
— Тут є різні думки. Скажімо, Ева, — він трохи вишкірив зуби, — вважає, що наслідувати чарівників небезпечно з точки зору моралі. Вона каже, що артефакти слід просто знищувати. Проте я — а це, врешті, моя крамниця, тож останнє слово залишається за мною, — гадаю, що проти таких ворогів ми повинні застосовувати будь-яку можливу зброю. Зокрема і їхню власну магію.
Ева засовалася в кріслі.
— Як на мене, Кіті, — сказала вона, — чим ми тоді кращі за самих чарівників? Навіщо піддаватись лихій спокусі?
— Тьху! — старий зневажливо пирхнув. — А як іще ми підірвемо їхню міць? Для того, щоб це зробити, нам потрібні прямі атаки на уряд. Рано чи пізно народ повстане й підтримає нас.
— І коли ж?—поцікавилась Ева. — Поки що жодних...
— Ми не вивчаємо магію, як чарівники, — перервав її пан Пенніфізер. — Тож нашій моральності ніщо не загрожує. Проте завдяки достатнім знанням — наприклад, відомостям з украдених нами книжок, — ми спроможні орудувати найпростішою зброєю. Ваша склянка з мулером, Кіті, потребувала лише простенького закляття латиною. Цього вистачить для невеликих... е-е... демонстрацій нашого невдоволення. А потужніші артефакти ми можемо хоча б зберігати в безпеці, далі від рук чарівників.
— А я гадаю, що це хибний шлях, — тихо заперечила Ева. — Кілька поодиноких вибухів нічого не змінять.
Пан Пенніфізер так грюкнув ціпком об прилавок, що Ева з Кіті аж підскочили.
— То ви волієте сидіти й байдикувати?! — вигукнув він. — Будь ласка! Повертайтеся до своєї овечої отари! Живіть, не піднімаючи голови! Марнуйте далі своє життя!
— Я не це хотіла сказати. Я просто не бачу..
— Годі! Крамниця зачиняється! Вже пізно. Вас, напевно, чекають удома, панно Джонс.
для виправлення судових помилок. Вони з подивом спостерігали, як Кіті поволі зраджує свої давні звички: тривали літні канікули, а вона дедалі більше часу проводила в Саутворку, зі своїми новими друзями. Батька, до речі, це неабияк тішило.
— Отак буде краще, — сказав він. — А з отим Гірнековим хлопчиськом не водися. Тільки й знатимеш із ним, що клопіт.
Проте Кіті відвідувала Якуба й надалі, тільки тепер ці візити були здебільшого короткі й сумні. Сили до хлопця верталися поволі; його мати постійно сиділи біля синового ліжка й відсилала Кіті геть, тільки-но помічала в Якуба хоч найменші ознаки втоми. Отож розповісти йому про пана Пенніфізера дівчаті ніяк не щастило; до того ж і сам хлопчина тільки й переймався, що своїм спотвореним, зраненим обличчям. Він перетворився на справжнього відлюдька. Кіті здавалося, що він трохи заздрить її здоров'ю. Отож вона дедалі рідше бувала в Гірнеків, а за кілька місяців і зовсім перестала заходити.
Фред або Ева писали на стінах антиурядові гасла чи шукали артефакти по домах і автомобілях чарівників. Вона стояла тоді в якомусь затінку, крутячи пальцями срібну підвіску в кишені, готова свиснути за найменшої ознаки небезпеки. Згодом вона почала вирушати з Ґледіс і Стенлі — вистежувати чарівників за аурами речей, які ті носили з собою. Кіті запам’ятовувала їхні адреси для майбутніх нападів.
