Вряди-годи їй випадало бачити, як Фред або Мартін ішли проти ночі з крамниці у справах уже іншого роду. Вони тоді вдягалися в чорне, мастили обличчя сажею, а під пахвою тримали невеличкі важкі торбинки. Куди й навіщо вони йдуть — ніхто не казав, та наступного ранку в газетах незмінно з’являлись повідомлення про зухвалі напади на державну власність. Кіті залишалося тільки робити висновки.
Поволі Кіті, завдяки своїй рішучості й кмітливості, почала відігравати в товаристві помітнішу роль. Пан Пенніфізер зазвичай виряджав своїх друзів «у справах» невеличкими групами, де кожен мав свій власний обов’язок. Через кілька місяців він призначив Кіті головою однієї такої групи, до якої входили Фред, Стенлі та Ева. Фредова вперта жорстокість і Евина нестримна щирість частенько заважали їм працювати вкупі, одначе Кіті вдалося так міцно дисциплінувати їх, що вони раз по раз поверталися з вилазок із цінною здобиччю. їм, зокрема, пощастило роздобути дві великі блакитні кулі — пан Пенніфізер сказав, що це кулі з елемента-лями, дуже рідкісні й потужні речі.
Врешті час, змарнований поза товариством, почав здаватися Кіті вкрай нудним. Дедалі дужче вона зневажала й своїх недоумкуватих батьків, і ту пропаганду, якою її годували в школі. А нічні вилазки, в яких їй доводилося брати участь, навпаки — попри великий ризик — захоплювали її. Якось увечері один чарівник побачив Кіті й Стенлі, що саме вибиралися з вікна його кабінету з магічною скринькою в руках. Він викликав біса в подобі горностая, що рушив за ними навздогін, вивергаючи з рота полум’я. Ева, яка сторожувала внизу на вулиці, кинула в тварюку склянку з мулером. Це відвернуло демонову увагу й дозволило їм утекти. Іншим разом у садку чарівника на Тімоті напав демон-вартовий: підкрався ззаду й схопив хлопця кощавими синіми пальцями. Хтозна, чи врятувався б Тімоті, якби Нік не відрубав потворі голову стародавнім мечем, який вони поцупили за хвилину до того. Завдяки стійкості до магії Тімоті вижив, хоч потім завжди скаржився на легенький сморід: його він так і не зміг позбутися.
Крім демонів, вічним їхнім клопотом була поліція, що врешті призвело до нещастя. Що сміливіші ставали вилазки товариства, то більше нічної поліції з'являлося на вулицях. Одного осіннього вечора на Трафальгарській площі Мартін і Стенлі помітили демона в прибраній хлоп’ячій подобі. Той ніс амулет, що відлунював потужними магічними коливаннями. Тварюка втекла від них, проте залишила по собі виразну ауру, за якою Тімоті пощастило легко її відшукати. Невдовзі вони загнали демона в безлюдний завулок і там відбили геть усі його хитрі штучки. Та, на жаль, ця магічна сутичка привернула увагу нічної поліції. Кіті з товаришами кинулися навтьоки від істот, що скидалися на зграю псів. Наступного ранку всі вони повернулися до пана Пенніфізера, крім Тімоті, якого більше ніхто не бачив.
Мартін був худорлявий, чорноокий хлопець із тонким прямим носом. Кіті досі ще не бачила такої напруженої людини. Вона чула, що Мартінових батьків убили чарівники, але про обставини цього вбивства так і не довідалась. Мартін ніколи не дивився в очі співрозмовникові, а завжди трохи вниз і вбік. Щоразу, як пан Пенніфізер відкидав якусь його пропозицію, він спочатку гаряче сперечався, а потім зненацька замикався в собі, і його обличчя кам'яніло, ніби йому бракувало сили висловити свої почуття.
Через кілька днів після загибелі Тімоті Мартін не з’явився на вечірні збори. А коли пан Пенніфізер зайшов до комори, то побачив, що її відімкнено — і одна куля з елементалями зникла. За годину стався напад на Парламент — хтось кинув кулю з елементалями в самісінький натовп урядовців. Кілька осіб загинуло, сам прем'єр-міністр ледве врятувався. А тіло юнака наступного ранку винесло на мілину Темзи.
* * *
Пан Пенніфізер став ще відлюдькуватішим, ніж звичайно. До крамниці він майже не заходив, хіба що в справах товариства. Енн розповідала, що старий з головою поринув у крадені магічні книги.
— Він хоче роздобути найпотужнішу зброю,—казала вона. — Досі ми зачіпали тільки поверхню. Якщо ми прагнемо по-мститися за Мартіна й Тімоті, нам потрібні глибші знання.
— Чи подужаємо ми їх? — тривожилася Кіті. Їй подобався Тімоті, і його загибель неабияк її вразила. — Ці книги написано сотнею мов! Він нічого в них не розбере!
— Він знайшов собі помічника, — пояснила Енн. — Такого, що допоможе розібратись у будь-чому.
І справді, саме тоді до товариства приєднався новачок. Пан Пенніфізер вельми дорожив його думкою.
— Пан Гопкінс — учений, — відрекомендував він його друзям. — Дуже мудра людина. Чудово знається на цих клятих чарівницьких секретах.
— Роблю все, що можу, — скромно додав пан Гопкінс.
