Око ґолема полностью

— Ви тільки уявіть! — вигукнув пан Пенніфізер. — Уявіть, яку силу це надасть нам! Ми зможемо заздалегідь передбачати кожен крок чарівників! Зможемо відшукати втрачені дива минулого, забуті всіма коштовності...

— Нас ніхто не спинить! — прошепотіла Енн.

— Ми будемо багаті! — обізвався й собі Фред.

— Якщо все це правда, — тихенько зауважила Кіті.

— Там ще є торбинка, — провадив пан Гопкінс. — Торбинка, якою можна ловити демонів. Це стане нам у пригоді, якщо ми знайдемо належне закляття. А ще — кілька інших, менш вартісних речей, серед яких... так-так... плащ, дерев’яний посох та всілякі особисті дрібниці. Гаманець, кришталева куля й торбинка — найцінніші з цих скарбів.

Пан Пенніфізер подався вперед, шкірячись, наче гоблін.

— Ну, друзі мої? — поцікавився він. — Як ви гадаєте: чи варто за таке поборотися?

Кіті зрозуміла, що саме зараз час застерегти товаришів.

— Усе це чудово, сер, — сказала вона, — та чому всі ці скарби досі лежать незаймані? Де тут пастка?

Її слова, здається, протверезили друзів. Стенлі спохмурнів:

— Що сталося, Кіті? Може, це надто дрібненька справа для тебе? Чи не ти без упину вередуєш, що нам пора вдаватися до чогось нового?

Кіті відчула на собі погляд пана Пенніфізера. Вона здригнулась і стенула плечима.

— Кіті має рацію, — відповів пан Гопкінс. — Там справді є пастка. Склеп надійно захищено. Згідно з архівними відомостями, там до склепіння приєднано Закляття Чуми. Воно спрацює, якщо відчинити двері. Закляття Чуми тоді зірветься зі стелі і вразить усіх, хто опиниться поблизу... — він знову зазирнув до папірця, — «так, що їхня плоть відділиться від кісток».

— Гкрно, еге ж? — посміхнулася Кіті. Її пальці крутили в кишені срібну підвіску.

— Е-е... і як ви пропонуєте обійти цю пастку? — чемно запитала Енн у пана Пенніфізера.

— Деякі способи є, — відповів старий. — Зараз, на жаль, вони нам недоступні. Ми не маємо належних магічних знань. Та водночас пан Гопкінс знайомий з одним чоловіком, який зможе допомогти нам.

Усі подивилися на бібліотекаря, погляд якого зненацька став винуватим.

— Він чарівник... колишній, — пояснив пан Гопкінс. — Будь ласка! — голос його потонув в обуреному гаморі. — Послухайте мене!.. Він зневірився в нашому уряді... в нього на те є власні причини... і прагне скинути Деверо та його посіпак. Він має артефакти й знання, що допоможуть нам обійти Закляття Чуми. До того ж у нього, — пан Гопкінс зачекав, поки в коморі стане тихо, — є ключ від потрібного склепу.

— А хто він такий? — поцікавився Нік.

— Я можу сказати вам лиш те, що він — один з найпомітніших стовпів нашого суспільства, вчений і шанувальник мистецтва. Він знайомий з багатьма впливовими особами.

— А як його звуть? — спитала Кіті. — Поки що все це лише слова...

— На жаль, він дуже старанно приховує своє ім’я. Власне, нам усім варто чинити так само. Я йому про вас теж нічого не казав. Якщо ви погодитесь на його допомогу, він може найближчим часом зустрітися з вами... з одним з вас. І передасть потрібні нам відомості.

— А чи можна йому довіряти? — стривожився Нік. — Може, він просто хоче виказати нас?

Пан Гопкінс кахикнув:

— Навряд. Він уже не раз ставав нам у пригоді. Численні поради й натяки я передавав саме від нього. Він давно вже прагне сприяти нашій меті.

— Я переглянув у бібліотеці документи про це поховання, — додав пан Пенніфізер. — Вони видаються справжніми. Підробити таку річ надто важко. До того ж він уже кілька років знає про нас від Клема. Якби він хотів зашкодити Спротиву, то мав би таку змогу давно. Ні, я йому вірю, — старий, хитаючись, підхопився; голос його знову зробився хрипким. — Урешті-решт, це моє товариство! Будьте ласкаві робити те, що наказую вам я! Які ще є запитання?

— Запитання одне, — обізвався Фред, клацаючи ножем. — Коли ми розпочнемо?

— Якщо все буде гаразд, ми зробимо це наступної ночі. Залишається тільки...

Старий замовк і згорбився, аж захлинаючись кашлем. Його зігнута спина кидала на стіну химерні тіні. Енн підійшла і допомогла йому сісти. Минув певний час, перш ніж він заговорив.

— Даруйте, — сказав він нарешті. — Я нездужаю — ви самі це бачите. Сили мої щодня згасають. Правду кажучи, друзі, Вестмінстерське абатство — це найкраща нагода, яка досі мені випадала. Нагода вивести вас усіх... до чогось більшого. Це стане нашим новим початком!

«І вашим гідним кінцем, — подумала Кіті. — Останньою спробою домогтися чогось відчутного, перш ніж ви помрете. Я лише сподіваюся, що чуття й цього разу не зрадить вас».

Аж тут пан Пенніфізер раптово обернувся до дівчини, ніби прочитав її думки.

— Залишається тільки зустрітися з нашим таємничим добродійником, — закінчив він. — І узгодити умови. Якщо вже ви сьогодні такі завзяті, Кіті, то саме ви й підете завтра до нього.

Кіті мужньо зустріла погляд старого.

— Гаразд, — відповіла вона.

— Отож-бо, — старий оглянув усе товариство, одного за одним. — Правду кажучи, я трохи засмучений. Ніхто з вас навіть не поцікавився, чию могилу ми збираємось відвідати. Невже вам до цього байдуже? — він знову хрипко засміявся.

— Е-е... чию ж, сер? — запитав Стенлі.