– Не прокляття, а перша батьківська наука, Кузьмо. "Він дав людям очі, щоб бачити всякий великий чин Господа, що він зробив", – так сказано в Повторенні Закону. Отже, він вивів людей із раю, але дав їм заповіді, щоб стали самі сильними і ввійшли та заволоділи землею, куди перейшли, аби її посісти, а все для того, щоб потім на землі цій довго жили люди. Щоб засіяли, як Адам в Єву, насіння своє і плодів земних і поливали потом праці своєї город, який небесним дощем наповнюється. Щоб створили край, про який дбає Господь, бо завжди на ньому очі Господні від початку року аж до кінця року. І, коли люди слухатимуть заповідей Господніх, дасть він краю дощ своєчасний, дощ ранній і дощ пізній, щоб могли люди зібрати своє збіжжя і сік виноградний. Але люди мають стерегтися, щоб не було зведене їхнє серце і щоб не відступили вони від заповідей, – ось для чого Бог наділив людей гріхом передвічним. Щоб знали вони: гнів Господній може запалитися на них, і тоді замкне Бог небо, й не буде дощу, і земля не дасть свого урожаю. І щоб це учення люди поклали на свої серця і на свої душі, і щоб навчали його синів своїх, і щоб дні людські та синів їхніх були такі довгі, як дні неба над землею. Для цього й дав Господь людям своє благословення й прокляття, благословення, коли люди слухатимуться заповідей його, і прокляття, коли не будуть слухатися і збочать із дороги, яку він їм показав. [7]
Це була перша проповідь диякона Созонта, яку я вислухав од нього, – згодом він їх прокаже нам ще не одну. Признаюся, був я вражений нею, так само й Павло, а ще більше Кузьма. Його круглі очка запалали, як два вогники, і він не так слухав, як пив мовлені слова. Зрештою, втягнув у себе з присвистом повітря крізь отой єдиний свій зуб і раптом упав до Созонтових ніг, обціловуючи їх.
– Вибач мені, брате, – скрикнув деренчливо, – що назвав тебе сатаною. Ти справді п’явка, що відсмоктує мою глупоту. О, ти не сатана!
– Амінь! – сказав Созонт, і на його освітленім вогняними сполохами обличчі знову з’явилася ота мала, ледве помітна усмішка.
Це сталося тоді, оповів Павло там, біля запаленого вогнища на галявині, коли я прийшов у Скитський монастир, який звуть ще Манявським, і став у ньому послушником. І от, зайшовши до саду, який старанно плекали святі отці, побачив пташок, що сідали на дерева, відламували плода із гілочкою та й відносили геть. Я спитав тоді отця-садівника:
– Чому не проганяють птахів, котрі шкоду роблять?
– Сад добрий, – відказував той мені. – Стачить і для нас, і для Божої птиці. Ще в книзі Буття сказано: "Вчинив Господь Бог із землі все птаство небесне", і "Не оскверняйте душ пташок", – сказав він у книзі Левит.
Тоді я спитав отця-садівника:
– Чому ж птиці не їдять тут плодів, а ламають з гілочкою та відносять?
– Це вже десять літ вони так чинять.
– А може, десь у горах є святі мужі, – мовив я, – яким ці птахи плоди й носять?
– Коли так, то це у волі Божій, – відповів отець-садівник. – Не треба нам у те втручатися. Якщо так є, хай буде.
Був я тоді молодий і ще не міг стримати своєї цікавості. І от, бувши якось вільний од послушенств своїх, засів у саду й побачив, як прилетів ворон, відламав плода й полетів із ним. Я ж вирішив за ним простежити. Це не тяжко було чинити, бо ноша ворону була незручна, отож він перелітав з дерева на дерево, на кожному сідав, перепочиваючи, – я ж невідступно й тихо йшов за ним, не спускаючи з ока. Так дійшов до великої прірви, в яку не було стежок, ворон полетів туди із яблуком, і я подумав, що не побачу більше його. Тож сів на краю прірви відпочити й помилуватися чудовими бескидами; коли ж невдовзі ворон вилетів із прірви, але без плоду. З безділля кинув я у прірву каменя, і той покотивсь униз із шумом, зрештою десь глибоко впав на землю. І тоді знизу пролунав жіночий голос, від якого я у трепет прийшов.
– Коли ти є християнин, не вбивай нас.
– Хто ви є? – гукнув я у прірву.
– Коли хочеш побачити одну з нас, скинь одежину, бо нас тут троє і всі ми голі.
Я зняв із себе одежину-рясу, загорнув її в каменя і скинув донизу. Тоді жіночий голос сказав:
– Іди вздовж кручі праворуч. Там знайдеш стежку і зможеш спуститися до нас.
Я пішов краєм прірви й невдовзі побачив ледь видну стежину. Вона вела в ущелину, тож, хапаючись за каміння, спустився нею, хоч стежка була вельми тісна, і кілька разів я з неї ледве не зірвався. Спустившись, побачив розколину, що творила ніби печеру, і при вході в неї стояла постать, загорнена в мою рясу – притому так, що й обличчя своє ховала. Коли ж підійшов ближче, то жінка – а що це була жінка, я судив з голосу, який чув перед цим, – уклонилася мені й попросила зупинитися на віддалі, бо вона сховала своє грішне тіло, а її сестри ні, вони ж цілком оголені. Я сів на камені на віддалі, щоб добре чути голос, і запитав:
– Звідкіля ви тут узялися і як довго пробуваєте?
