– Гаразд! – сказала жона, вдягнена в мою рясу, і в мент скинула її. Служниці підскочили до мене, одна стягла сорочку, а друга сподні, і я став так само голий, як і вони. Вони ж на моїх очах почали молодіти, а за хвилину стали юні й пре гарні, що красніших я і в житті не бачив. Відтак затанцювали переді мною, сласно звиваючись лискучими тілами, трусячи великими, пишними персами і виставляючи до мене лона із розхиленими й тремкими губами. Ворон же стояв на вході в печеру, звівши перед собою меча, який палав, ніби смоло скип, його залізне пір’я грало змінними барвами, голову звів, а дзьоба виставив угору і чи поквоктував, чи похихикував, чи покаркував, притому якось улад, ніби давав музику до того блюзнірського танку. Я ж сидів, обіпертий об стіну, із розсунутими ногами, весь закоцюблий, холодний, ніби заморожений, і жоден м’яз у мене не здригнув, і не трусило мене, як це буває при хворобі, і не кружляла в моїх жилах кров, і не дихав я, не міг і пальцем кивнути, не зрушилося й вудо моє, бо весь був перед ними, гарними, звинними та звабними, цілком мертвий, тільки очі в мене жили, але й вони ніби круглими, крижаними кульками стали, ними бачив усе, але змисли від очей не проходили в тіло, ні в голову, бо, зрештою, не оголені жіночі тіла бачив, а вогняні язики в обрисі жіночих тіл, при цьому палали й кам’яні стіни печери, і ворон горів, як і його меч, все його тіло покрилося, як пір’ям, вогняними язичками. І мені стало невимовно печально від усього того, бо хто я у світі, і хто ці жони, і хто цей ворон із вогняним мечем, і що це, й для чого діється? Хто це спитує мене й для чого? Чому піддався невгамовній цікавості, адже не відаю: чи це біс зі мною грається, чи його ці штуки-вивертаси, чому я такий безсилий перед ним, чому не допомагають мені молитви і чи вийду з цього випробування живий?
І тоді я побачив Око. Ворона в прочілі печери вже не стало, натомість постало величезне, як казан, Око, власне, кругла куля, покрита білою кригою, із зорком та зіницею, відчув, що те Око дивиться тільки на мене, прозирає душу, і я роблюся під позиром менший і менший, скорочуюся у якогось дрібнолюдька, зростом у лікоть, а тоді став ще менший.
І, коли це сталося, одна із жінок, ота, що вдяглась у мою рясу, пані тих двох, узяла мене на долоню, і та долоня стала для мене як плац, і я затанцював на ній, викидаючи ноженятами у гоцах та скоках, присядах та підстрибах, і піт скочувався по моєму личику і заливав мені очі – танцював весело, а з’їдала мене печаль.
– Він витримав спитування, – сказала пані. – Вдягніть його!
Служниці підійшли до мене, одна натягла сподні, а друга сорочку, притому та, що натягла сподні, торснула мого мертвого пстручка і засміялася зневажливо. Потім вони схопили мене за руки й підтягли до стіни, де й обіперли об камінь. Тоді я розплющив очі й побачив, що переді мною сидить по-турецькому загорнута в мою рясу пані, а позад неї, з однієї руки і з другої, так само по-турецькому сидять, застигши, її прислужниці. Очі в пані стали сумовиті, задивилася вона кудись поверх моєї голови і заговорила протяглим голосом:
– Тепер можу все розповісти, бо звірилася: не бісом ти до нас присланий. Я, юначе, з-під Луцька, мала чоловіка, жили ми досить заможно, але мали й біду: родинну ворожнечу із сусідом, котрий правувався з нами за наше село, а коли не зміг нічого досягти правно, почав погрожувати, що вижене нас із помістя силою. І сталася з моїм чоловіком лиха пригода, вкусила його в лісі гадюка, й помер він у страшних муках. Мала я двадцять років тоді, тяжко вразила мене ота смерть, дні й ночі плакала – одне через невідшкодовану втрату, а друге, що залишилася бездітна.
Вона втерла очі, похилившись, а дві її служниці схитнулися на мить, однак обличчя мали ніби з каменю тесані.
– І от той наш сусід наслав на наш двір своїх слуг, які, оточивши обійстя, сказали мені через посланця: "Або пустимо ваше гніздо з вогнем, або заберемо тебе із собою до нашого пана, бо він тебе вподобав".
– Хай мине моя скорбота, – сказала я посланцю, – а тоді чекатиму від нього старост.
Посланець розсміявся, показуючи великі зуби.
– Мій пан хоче, щоб ти стала його наложницею. І без усіляких умов та обіцянок.
Тоді я помолилася подумки Господу нашому Ісусу Христу, щоб звільнив мене з такої напасті од насильника, котрий хотів мені душу й тіло розтлити.
І знала я добре, що той навісний здійснить своє слово: коли не піду до нього, пустить із димом село мого чоловіка покійного, а що слуги мої не захочуть цього йому допустити, повбиває і їх, і все це ляже довічним каменем мені на карка. Піти ж у наложниці я тим більше не могла, бо немає більшої ганьби для чесної жінки, як стати наложницею ворога дому її, хоч я в цьому роді й прийшла була. Але чоловік мій любив мене й жалував, і я пізнала з ним щастя – ні, не витримав би він у потойбічному світі, коли б розділила тіло своє з напасником його, помстився б на мені тяжко...
Вона знову замовкла, дивлячись у землю, а служниці тим часом і м’язом не зрухнули.
– І як ти з цієї біди вийшла? – спитав я.
