Якось привели до Микити жінку із обличчям таким зеленим, як трава чи листя. Згодом виявилося: таке ж зелене було й тіло її, бо й руки були зелені, а жінки казали, що й уся вона. А причина та, сказав юнак, що вночі, бувши спрагла, випила із водою малу змійку, і та почала рости у її череві – від того й зеленіла шкіра. Знахарі та шептухи сільські скільки не трудилися біля неї – нічого не змогли вдіяти, отож єдина надія залишалась у неї на святого.
_ – Коли ж я розповів йому про цю жінку, – мовив юнак, – він, не дивлячись і не оглядаючи її, бо має до жінок невимовну відразу, сказав: "Напоїть її від води святого місця! І хай молиться від ранку до вечора".
Жінку напоїли вранці, вона молилася без їжі й питва цілий день, а ввечері, коли заходило сонце, почала тіпатися і впала, широко розтуливши рота. Люди бачили, як у тому роті з’явилася зміїна голова, висунулася й засичала. А тоді поповзла з рота, і була на три лікті довжиною. Коли ж виповзла, зелена барва з її лиця почала спадати і зникати, і шкіра її стала звичайна. Змія ж поповзла до огорожі святого місця, скрутилась у клубок і здохла.
Друга історія була про змія-полоза, який жив у тутешньому болоті. Був він на дванадцять ліктів, і там, де проповзав, в’яла трава, а де гніздився, більше на тому місці не росла. Нападав на людей та худобу, чавлячи їх і випиваючи з них кров. І загналася в ліве око його скабка із дерева і творила йому велику болість, бо око його те загнило. Тоді він вийшов із болота й поповз до огорожі святого місця, а там хилявся й мотав головою, ніби просив милосердя у святого Микити. Святий зійшов зі стовпа, щоб подивитися на нього, хоч зі стовпа він дуже рідко сходить, і торкнувся ока пальцем. І випала дерев’яна скабка, і звівся полоз ставма та й уклонився святому. І відтоді лежав біля загорожі, нікому не шкодячи, кілька днів, аж доки око його не очистилося від гною. Тоді поповз у болото і вже ніколи не нападав на невинних людей та худобу, а тільки на тих, що йшли до святого без віри чи з кривомислям. Ото кажуть, що він таких у болоті й топить.
Тоді не втримався Созонт і запитав:
– Як же визначаєте, чи людина з вірою йде чи з невірою, з кривомислям чи без нього?
– По тому й визначаємо, – коротко відказав юнак. – Люди із вірою проходять до святого й відходять від нього вільно, а людей лукавих болото із змієм пожира.
– А, крім цього мірила, чи маєте інше?
– Лукавство в людині – це дух, – мовив юнак. "Блаженна людина, – сказав Давид, – як нема в її дусі лукавства". А духом людина дихає; оцей-бо дух змій-полоз, за наущенням Господнім, його в людині й прочуває, й прочитує.
– Але той-таки Давид сказав, – мовив Созонт, – "Не розпалюйся гнівом на людину, що виконує задуми злі".
– Це заповідь людині, – відказав юнак. – Судимо не ми і не святий Микита – оружжя Господнє, а Бог. "Бо витяті будуть злочинці, – каже той-таки Давид, – а ті, хто вповає на Господа, – землю вспадкують. А ще трохи – і не буде безбожного!"
Це було мовлено голосом рівним і байдужним, але в ньому прозвучав голос заліза. І знову я відчув доторк страху, непояснимої тривоги, що заполонила.
Диякон Созонт отямився і мовив примирливо:
– Воістину повчальні твої притчі!
– Чи записані вони в тебе до житія святого Микити, яке складаєш? – спитав юнак.
– Ні, бо цього не відав.
– Що ж звідав?
– Небагато. У Черняхові довідався від отця Івана, священика тамтешнього, про дитячі роки святого, а від Кузьми, котрий іде з нами, про його пробуття в Жидачівському монастирі. Коли маєш бажання і поки не дійшли до болота, розкажи: що було до того, як святий знайшов це місце?
– Моє послушання, – мовив юнак, – скрізь і всім оповідати житіє святого.
