– Тож заклявся він не лікувати більше тілесних недуг, а тільки духовні, узяв кількох улюблених з-поміж прийшлих, котрі хотіли постійно коло нього жити і йому служити, – серед них був і я, сліпий, а завдяки йому прозрілий, і пішли ми з ним у поліські ліси, перейшли болото та й віднайшли спокійне місце поміж трясовин, де росли великі дерева. Зрізали верхівки в двох близько поставлених поміж себе сосен і зробили там поміст, до якого приставили драбину, а саме місце оточили загорожею, стовп же той мав тридцять і шість ліктів – це щоб мав змогу преподобний бути ближче до неба і міг віддаватися там світлим молитвам, виходячи до небесної країни і багато там терплячи, мочений дощем, палений спекою та морозом. Їжа йому непотрібна, а з питва вживає він тільки воду, бо ослаб останнім часом, раніше ж і води не вживав.
Тоді прочули про нього заздрісники, що не вірили в його святість і захотіли скусити духа, який у ньому був, і послали двох мужів з-поміж себе від собору духовних. Один віру потаємну у святого мав, а другий хотів викрити його як облудника і збезчестити. Отож перший пройшов через болото, а другого воно пожерло – і це був перший, на якого впала Божа мста. Той же, що віру мав, побесідував наодинці із преподобним, здивувався із його життя, створив там літургію й причастив преподобного таїн божественних та й повернувся щасливо назад. Відтоді преподобного залишено у спокої – і живе він на острові поміж боліт уже дванадцять літ, із стовпа рідко коли сходячи.
Юнак зупинився, різко повернувшись до нас і світячи мертвими очима. І ми раптом зрозуміли, що очі в нього такі тому, що він і справді сліпий, хоч і сказав, що завдяки Микиті прозрів. І жахнулися ми, що сліпий вестиме нас через болото; один лишень Созонт залишався спокійний.
– Чи бачиш нас? – спитав диякон.
– Не бачу вас, а відчуваю, – мовив юнак спокійно. – Преподобний дав мені прозріти духовно – не очима, і, духом ведений, все знаю й пізнаю. Тобто святий замінив мені очі тілесні на духовні, сказавши, що при такому дарі очей тілесних я не потребуватиму.
– І ти їх не потребуєш? – спитав Созонт.
– Анітрохи, – відповів юнак. – Очі духовні прозірли віші тілесних. Є такі, що мають очі, а не бачать. Очі тілесні невситимі і схильні до облуд, а очі духовні лукавства і зваби не відають. "Народ сліпий, хоч очі він має", – сказав Ісая; у духовної ж людини все тіло – очі, і я це пізнав як ніхто.
– Чи ж довго нам іти до болота? – спитав Павло.
– Недовго. Але перед цим повинні ще раз зголосити: хто повірив у те, що оповів, нехай піде зі мною, хто не повірив, хай ліпше повертається.
– Я вірю, – сказав Павло. – Коли б не вірив, не сподівався б і в дорогу цю не пускавсь. Сподіваюся ж на зцілення.
– Можеш зі мною йти, – сказав юнак. – До святого допущений будеш.
У мене були сумніви, але я нутром відчув, що годі їх тепер відкривати. Мушу спершу все побачити й пізнати, а тоді обмислити.
Через це й сказав:
– Вірю також.
– Підеш зі мною, – сказав юнак.
– А я хочу вірити, – мовив Созонт. – Але чи дозволиш запитати, що мені неясне.
– Запитуй. Ліпше відверта ясність, аніж сокрита хованість у мислях.
– Чи може людина перейти межі, визначені їй Богом?
– Коли Бог того захоче, – мовив юнак. – Бог ці межі створив, Бог може їх розсунути чи забрати.
– Чи залишатиметься людина людиною, коли межі ці перейде?
– Вона стає тоді вибранцем Божим, – прорік юнак.
– Чому обранець Божий, посланий між людей, тікає від тих-таки людей?
– Обранець Божий є для людей прикладом, а не смертним лікарем та міським пастирем.
– Чи не був лікарем та пастирем Ісус Христос?
– Був, але й він відходив у пустелю. Окрім того, святий Микита лікує від хвороб духу, а це те саме, що бути пастирем, має він і учнів. І лікар, і пастир він духовний, а не мирський.
– Цього мені досить для моєї віри, – сказав Созонт, і я відзначив, що висловився він двозначно, тобто не так, як ми із Павлом, а з вихилясом, хоч і не дозволив собі прямодушно викрити те, що здавалося йому в оповіді про Микиту за не правдиве. Юнак, здається, того не примітив, він уже повернув обличчя у бік Кузьми, той стояв од нас трохи осторонь, отож чи сліпий він, подумав я.
– А тепер ти, останній, Кузьмо Індикокур, – мовив він.
– Це добре сказав: я останній, – прорік Кузьма, вибалушуючи круглі очка. – Христос любить тих, хто останні. Тим більше що не книжник я і не фарисей, як дехто. – Кузьма скосив погляд у бік Созонта. – Але коли йому до зволив запитувати, дозволь і мені.
– Запитуй, – сказав юнак.
І тут Кузьма бовкнув таке, чого, як на мене, казати було не слід:
– Людиною провадить Бог чи сатана?
– Одних Господь, а інших нечистий, – відповів юнак.
– Чи може сатана поставати в образі Божім?
– Може вдавати із себе кого захоче.
– Як вивірити, чи провадить Бог чи сатана? – спитав Кузьма.
– Так як вивірив святий Микита, – мовив юнак. – Чи знаєте цю історію?
Ми не знали, і він оповів таке.
Диявол, що заздрить добру, перетворився на ангела світла і з’явився перед Микитою в огненній колісниці із вогненними кіньми. І сказав трубним голосом:
