– Бог землі й небес послав мене, як це бачиш, щоб, наче Іллю, взяв я тебе на небо, достойний-бо ти честі такої через життя своє. І прийшов уже час, щоб плоди трудів своїх мав понести, і приймеш вінця від руки Господньої – іди не гаючись і не будь, як Захарія, котрий мені не повірив, поклонись йому – хай уздрять тебе ангели з пророками, апостолами й мучениками – всі тебе бачити бажають.
І не пізнав святий зваби ворожої, двигнув праву ногу, щоб ступити на колісницю, однак і праву руку простяг, щоб ознаменуватися хресним знаменням, і тоді диявол із колісницею та кіньми зник, як дим. І пізнав преподобний бісівську звабу, каявся, а ногу свою, якою хотів на колісницю ступи ти, покарав – стояв тільки на одній тій нозі цілий рік. Диявол же, щоб помститися, уразив його ногу виразкою, і почало гнити на ній тіло, з’явилась і черва, потік із виразки гній з червами по стовпі на землю. Один із наших, учнів його, що поклоняються йому, на ім’я Антоній, збирав ту черву, що на землю падала, за повелінням святого, виносив на стовпа, і преподобний, наче другий Йов, терплячи, прикладав черву до виразки й казав:
– Їжте, що вам дав Бог!
– Стій, стій! – закричав Кузьма, здіймаючи руки вгору. –
Не Бог дав, не Бог, а ти сам сказав: диявол дав виразку, не Бог! Як же він диявола Богом назвав?
І вдруге ми побачили, що трохи знітився юнак, принаймні обличчя його здригнулося, бо точно поцілив у нього Кузьма, аж Созонт повернувся до нього, і на обличчі диякона за світилася його посмішка, якої не міг стримати.
– І диявол діє за повелінням Божим, – сказав юнак.
– Стій! – фальцетом вигукнув Кузьма й потряс руками. – Коли диявол діє за повелінням Господнім, то це він створив з нього янгола з колісницею. Якщо так, як же міг Микита по стати проти волі Божої?
– Бог святого опитував через диявола, – рівно прорік юнак, його обличчя знову стало непорушне, – але він-таки, за волею своєю, дав преподобному знати, звівши його праву руку для ознаменування хресного.
– Коли Господь його спитував, – сказав їдко Кузьма, – чому на опитування не повіз у тій колісниці, чому від опитування так відразу ж відступив?
– Не суди діла Господні! – крицево зазвучав голос юнака. – Не може людина їх пізнати і збагнути.
– Але сам сказав – це діла не Господні були, а сатани. Чому Бога із сатаною за спільників приймаєш? Чи Люципер не повстав супроти Бога і не звільнився з-під його влади? Чи не створив своє царство, вороже й супротилежне Божому? Чи не воює Бог із сатаною, а не тримає його в себе за ката? Чи мало в нього власного воїнства? Чи не відкинув Бог Люципера з його чорними ангелами за власною волею, чи не збридив ними? Чи не є земля плацом великої валки між Богом та сатаною, війни, що провадиться і в людських душах і яка не має, поки людина живе, кінця? Чому перестав розбирати, де Бог, а де сатана, і чому сплутав їх?
Юнак стояв мов громом битий, обличчя йому сполотніло, як полотняна його хламида. Кузьма ж торжествував. Його видовжене обличчя зарум’янилося, очі палали несусвітним вогнем, а рот був уже не ґудзуватий, а широкий, і єдиний зуб виблискував бойовою міддю.
– Через це я й кажу, – загримів він, – що в кожній людині сидить і Бог, і сатана й ведуть вони там війну, але кінець її має прийти – і це стається тоді, коли людину вражає мечем чи косою Смерть – ось і починається суд!
Відтак прозвучав рівний і спокійний голос юнака:
– Бачу, біс поселився у тобі й говориш його вустами. Сумніваєшся у всепотужності Божій, а це і є біс. Коли так, то можеш із нами йти, але стережися Ока Прірви! Коли ж перейдеш болото, будеш допущений до святого Микити.
Я здригнувся: і юнак сказав про Око Прірви. Мороз пройшов поза спиною: що він знає про те Око? Виявляється, знає так само, як знає про те Павло, бо побачив його у видінні, коли навідував святих жон. І, хоч признався, що вигадав те оповідання, власне, прочитав його в книгах і лишень переказав по-своєму, Ока Прірви вигадати не міг. Знав, що воно існує, як знаю це і я і як знає цей дивний сліпий чи й не сліпий, годі те втямити, юнак. Але, здається, він називав Оком Прірви болото, отже, це в нього може бути фігурний вислів. Вразили мене в цьому разі і Созонт із Кузьмою: Созонт провів із юнаком яловий дискурс, хоч раніше бував не менш гострий і пристрасний у слові, як це не сподівано виявив себе Кузьма; отже, увіч виходило, що Созонт прочув, як ми з Павлом, небезпеку чи загрозу, природи якої ми не розуміли до ладу, чи був торкнутий страхом перед незвіданою таємницею, чи, як з’явив юнак, жахкою дорогою, в яку пустилися і з якої кожен із нас чомусь не бажає зійти; адже йшли ми мов сліпі, ішли-таки за сліпим поводирем, і тільки цей сліпий знав шлях. Здається, повела нас оце якась невідома сила, й затемнювала голови, й не давала нам зупинитися чи повернутися назад – кожен із нас про це навіть не думав.
