Посеред болота стояла величезна куля, біляста, напівпрозора, із чорним, морочним зорком посередині. Здалося мені, що те озеро, яке назвали Оком Прірви і яке лежало пласко на землі, перевернулося і стало сторч. І те Око дивилося на мене своєю безконечною темрявою, і від білястої його по верхні здіймалися поповзи диму, ніби горіло воно. Можливо, й горіло, здається, побачив я і проблиски вогню в ньому. Волосся в мене піднялося, і я закричав. Але не криком жаху, а криком прокляття. І крик мій став ніби гострий спис, метнутий воїном. І спис той пролетів через простір, котрий нас розділяв, і вдарив у прозорий чорний зорок та й застряг у ньому. Тоді й потекла з того Ока кров. Мертва кров, від якої бажав я звільнитися.
Я ще здобувся на силу, щоб дістатися до села Турчинки, саме того, що його зруйнували татари, і тут заліг від болотяної гарячки, як називали цю хворобу селяни. Мене трусило, бачилися всілякі мариська – більшість з яких змивав із мене наступний ранок, і таких ранків я зустрів у Турчинці три. Тоді почав помалу приходити до тями. Селянин, який прийняв мене із християнського милосердя до себе, дуже дивувався, почувши, що я сам, без провідника пройшов болото, і прямо сказав, що мене зберіг Бог.
Ледь-ледь поправившись, я рушив на Житомир, але йшов цей шлях не три дні, як раніше йшли ми, а добрих п’ять – сили мав мало. Коли ж перерахував дні, то здивовано відзначив, що їх минуло, відколи рушили в мандрівку, напрочуд небагато: три дні дороги до Турчинки, два дні – перехід через болото, два дні на острові, отже, я зі своїми співподорожанами, Созонтом та Павлом, пробув у мандрівці разом лишень тиждень. Мені ж здавалося, що проминули довгі роки. Коли ж зважити, що йшов я два дні через болото, чотири прохворів у Турчинці, п’ять добирався до Житомира – чотири йшов, а день провів у священика Івана, в якого ми зупинялися, у Черняхові – тут мене умовили перепочити, то всього у мандрівці провів я вісімнадцять днів. Отцю Івану в Черняхові я коротко розповів те, що з нами трапилося, і він жахнувся. Я попросив у нього сповіді, і він відпустив мені гріхи, сказавши, що я нічим не прогрішив. Але я вважав, що це не так – тоді, коли вирушили з Созонтом через Око Прірви назад, мені годилося б настояти й піти за марами ззаду; можливо, у такий спосіб я зміг би Созонта врятувати. Розповідаючи отцю Івану про те, що з нами сталося, я виклав тільки достеменні факти, не торкаючись здогадів Созонтових і не вдаючись до докладнішого опису, не подаючи і власних припущень, та й не звинувачуючи нікого, тобто сказав, що Кузьму й Созонта проковтнуло Око Прірви, а Павла вкусила гадюка. Але Отець Іван при простоті своїй, уважно мене вислухавши, все-таки запитав:
– А чи не було в тому чиєїсь лихої волі?
– Боюся судити, панотче, – сказав я, – щоб не здобутися більшого гріха. Окрім того, мені ще треба все ретельно продумати.
Отець Іван із своєю кругленькою паньматкою мали твердий намір зловити для мене й зарізати гуску, але я від того відмовив їх, сказавши, що вельми виснажений, їв останнім часом саму дещицю, тож важка їжа може мені зашкодити. Отець Іван, подумавши, згодився, хоч його хлопці вже готові були до ловів. Отож мене в той день відпоювали молоком, дали з’їсти меду, хліба та легких страв, що мене достатньо покріпило, тож дорога від Черняхова до Житомира стала мені легша. Отець Іван був настільки люб’язний, що провів мене зі своїми хлопцями до краю містечка і при розлуці обійняв мене і сказав:
– Хай боронить тебе Господь! Завжди думав, що той Микита шелихвіст!
Удруге розказав очі в очі про те, що сталося, ігумену Григорію, вже в Житомирі, але цього разу просторо, не втаюючи підозр та здогадів Созонтових, тобто оповів те, що повелів мені диякон, – винесене в голові Созонтове мисельне писання, від себе ніяких припущень і цього разу не по даючи.
Отець Григорій сказав, що йому треба про почуте добре поміркувати, й відпустив мене набратися сили. Виявилося, що ігумен, не чекаючи мого повернення ("Чому?" – подумки спитав я себе), викликав до Житомира свого учня Петра для спроби чи помочі мені при писанні Житомирського Єван гелія, і той Петро вже розпочав роботу ("Чи отець Григорій сподівався, що я можу не повернутися, – спитав себе подумки, – чи таки зневірився в моєму хисті?"). Ігумен ніби підслухав мої думки і сказав, що Житомирське Євангеліє при бажанні творитиму я, але треба подбати й про наступників моїх, бо моя велика вправність та художество, мовив він, не мають залишатися тільки в мені, а перейти до учнів, аби продовжитись у часі.
