Хотів одразу ж піти й подивитися роботу учня Петра, але тіло мені раптово охопила млість – я ще не відпочив з дороги, тож ігумен відіслав мене добре виспатися й прийти до сили, тобто можу бути цілком вільний, поки не отямлюся, – тим часом він продумає добре те, що я йому оповів, маємо часу досить, й нікуди мені вже поспішати не треба. Допоміг мені дійти до своєї келії, гукнувши послушника, бо виявило ся, що сам я іти не зміг, і вони повели мене опідруч, по тому вклали на ложе, і я одразу ж поринув у темну прірву сну – такого глибокого, що не снилися мені ніякі мариська, тобто зі світу цього ніби пропав і проспав так дві ночі й два дні, прокинувшись під вечір, коли моє мешкання залило жовтим вечірнім світлом.
Біля ложа сидів ігумен і, коли я розплющив очі, всміхнувся радісно.
– Прокинувся нарешті, – сказав він, – а то я вже боятися за тебе став.
І він дав мені напитися якогось покріплюючого зілля. Зілля допомогло, і я звільнився від запаморочення після такого довгого сну і зміг сісти на лежаку.
– Все в тебе гаразд? – спитав ігумен.
– Так, отче, – мовив я. – Але здається, що та мандрівка була важким і почварним сном.
– Я мав час обдумати все тобою оповіджене і вважаю: маєш виконати заповіта Созонта-диякона.
– В який спосіб? – спитав я.
– Запишеш, що побачив і пережив, нічого не втаюючи до найменшої дрібниці. Повезу те писання митрополиту, щоб порадитися з ним.
– Зайняло б багато часу, – сказав я. – Як же з писанням Євангелія?
– Чи маєш готовність та силу до писання й малювання Євангелія? – спитав отець Григорій.
– Не відаю, – мовив я. – Спустошений я і втомлений. А як учень Петро?
– Петро дивує мене вправністю й художеством, – сказав ігумен. – Міг би сприяти йому порадами.
Отже, мене від писання та малювання Житомирського Євангелія ніби відсторонювали. Але гіркоти я не від чував.
– Хотів би подивитися на роботу того Петра, – сказав.
– Завтра й подивишся, – мовив ігумен. – А сьогодні із ложа не вставай, їсти тобі зараз принесуть.
Їсти мені принесли, я поїв і відразу ж поринув у сон, а коли випірнув із нього вранці, відчув себе цілком оновленим та відпочилим, хоч у руках і тілі й відчувалося невелике тремтіння.
Перше, що учинив, пішов подивитися на Петрову роботу. І тут мене чекало ще одне потрясіння: Петро сидів у просторій, яскраво освітленій келії, цілком заглибившись у роботу, а коли звів голову на рип дверей, мені здалося, що я побачив сам себе в дивному зерцалі, бо то був достемісінько я, тільки не теперішній, а з того часу, коли почав писати Пересопницьке Євангеліє. Цього учня я колись бачив у Пересопниці, він до моєї роботи приглядався, дещо й допомагав, отже, й мене знав – підхопився, вибіг з-за столу і вклонився мені, припавши до руки.
– Такий щасливий, учителю, – сказав він, – що навістили мене, недостойного!
Потім я дивився його малюнки і зроблені на пробу аркуші майбутньої книги. Вони творились у моїй манері, але прочувалась і його рука, його око й бачення.
– Чи пам’ятаєш ти Пересопницьке Євангеліє? – спитав я.
– Хіба можна те забути! – сказав захоплено учень, при тому захоплення його було щире. – Для мене то в художестві небо!
– Не блюзни! – обірвав його я. – Все зроблене людиною, недосконале й мале.
– Вибач, учителю! – покірливо схилився Петро. – Хотів сказати: праця твоя – досконалий для мене взірець, і не для підхлібства це кажу. Хотів би хоч малою мірою досяг ти твого вміння.
– Оце і зле! – сказав я. – Наслідуючи, високої міри не сягнеш, хоч малу міру матимеш. Поганий той учень, що не прагне перевищити вчителя.
– Хіба можна перевисити художеством Пересопницьке Євангеліє? – спитав самими вустами учень.
– Усе можна перевисити, – сказав я, – бо людина, як казав, не знає досконалості. Але щоб сягти, будь собою, а не чиїмсь відбитком.
– Думав про це, – сказав Петро. – Але без високих зразків себе не утвердиш.
– Добре сказав, – мовив я. – Однак не роби собі із тих зразків неба. Бо небо – то не зразки, то Господь. Його й наслідуй, його й слухай, а на зразках навчайся нікого й нічого не повторювати.
– І про це думав, – мовив учень. – Але ще квола моя рука і змисли. Зразки для мене як підпірні палиці.
– Чим швидше позбудешся підпірних палиць, тим швидше станеш на власні ноги й твердіше стоятимеш.
– Вчиню як кажеш, учителю, – схиливсь у легкому по клоні він. – Принаймні маю до цього велике бажання.
