Я дивився на дивоглядну справу рук своїх і слухав той голос. І голос почав тихшати й тихшати і не докінчив звинувачення, а завмер на півслові і зник.
І тут я почув голос Созонтовий, який сказав:
– Прірва твориться тоді, коли людина перестає бачити біле – білим, а чорне – чорним, а починає біле звати чорним, а чорне – білим, любов називає ненавистю, а ненависть – любов’ю, тобто зневажає Божі заповіді, замінюючи їх своїми. Тоді й починається блюзнювання і блюзнірство. Не бажай, щоб світ, і краса його, і творення його пропали, коли сам пропадаєш, а молися за темних, які несуть у собі ніч, щоб перейшли у день, тобто прозріли для добра й любові. Вір, що краса світу – образ Божий у ньому, а почварність – тло, на якому він бачиться, нетривкість же краси – тло, на якому пізнається вічність.
Я сидів задубілий, чітко й виразно прозвучали ці слова, цілком противажні між собою, Микитині й Созонтові, і не міг покласти свого камінчика на ті чи інші шальки ваг. Але очі мої знову впали на Пересопницьке Євангеліє, я прошепотів:
– Хто тьма, хай буде тьмою, хто світло – світлом; не бажає нічна птиця літати вдень, а птиця денна засинає із настанням пітьми. Для птиці нічної сонце – місяць, а для птиці денної – сонце не місяць. Не пізнався б день, коли б не було ночі, і навпаки. Все дивно взаємозв’язане між собою дивною залежністю, все одне одне отіняє й ояснює. В цьому істина – не прірва, але дна тій істині розуму людському не знайти. Дно-бо – таїна Господня, і вона непізнаванна.
І я відчув себе покріпленим у дусі. Не марну річ створив, а добропотрібну. Через це її й копіює отець Димитрій, та й учень Петро надихнувся нею і творить свою справу життя, покріпившись. Це значить, що тлінь діла мого живить новопробудженого ростка.
Так це сказав Созонт:
– Знай, що створене тобою добро у світі і є росток, який гряде із прогнилої плоті у майбутню прорість. Знай, що тлінь твоя викинута бути має, але без неї не проросте зерно, бо і тлінь твоя – творення Боже, як і світ.
У силі цих слів я й переконався, коли переглянув Пересопницьке Євангеліє.
У Пересопниці вже не було мені чого робити, і я повернувся до Житомира. Після того на довгі місяці зачинився від світу, пишучи цю книгу. Але перед цим попросив дозволу в отця Григорія писати її не простим записом, а красно, з малюнками та орнаментами. Тобто я записував один із розділів її начорно, а тоді переписував красно, замальовуючи. І до мене повернувся творчий вогонь, я не тільки писав цю новочасну Євангелію, але й багато й натхненно малював: було тут зображення Ока Прірви, яке мені привиділося на Микитиному острові, були тут мої співподорожани, Микита зі своїми учнями, Марта, карлик Мусій, уломні і почварні, був тут уявний звір, що ніби жив в озері й пожирав кинуті йому жертви, були берізки й осики на болоті, гадюки, купини, купи очерету, стовп із хаткою – все-все, що бачило моє око і що в ньому затверділо в образ. Отже, я горів зовсім так само, як спалювався, коли творив Пересопницьке Євангеліє, але образи, малюнки, лінії й орнаменти були тут інакші, ніби творив тут інший чоловік.
Так само горів, творячи Житомирське Євангеліє, учень Петро.
Часом його відвідував, і ми вели довгі балачки на теми творення. Петро виявився тямковитим і вбирав мою науку, ніби пив; зрештою й учнем його називати годі – в мене на очах виростав справжній майстер – це й справді був новий росток, але виростав він таки з моєї тліні. І це втішало, більше того, надихало у власній праці. Тобто не тільки він напоювався від мене, але і я від нього, бо мав він наді мною перевагу молодості своєї.
І от нарешті написав я свою книгу. І саме в цей час, в один погожий ранок, ще до ладу не прокинувшись, побачив я чи сон, чи видіння. Созонт сказав би, що це був сон.
А примарилося мені, що вирішив послухатися Симеона, Микитиного учня, і повернувся до Ока Прірви, щоб там, на острові, відбути до кінця дні свої. Вже перейшов болото і знову побачив загадкове й дивоглядне плесо, чи озеро, чи заводь, чи око, внурене в болотяний розлив. Але коли захотів намацати привісну стежку через нього, то кілків, які тримали її, не знайшов. Тоді вирішив через озеро пливти, а що мав страх, аби не ковтнуло воно мене так, як моїх співподорожан, нарізав сухостійного очерету і зробив, як це роблять татари, переправляючись через ріки, два снопи, які прив’язав до тіла і з ними поплив – снопи тримали моє тіло на плаву. Вже допливав до темного кола посеред Ока Прірви, коли ж вийшов на округлий берег сліпий Теодорит. На ньому була та ж таки хламида, але ветха, подерта, крізь яку світило тіло, десь така, як колись на Кузьмі. Виставив у мій бік сліпі очі і ніби принюхувався – весь був напружений і на струнчений.
– Хто це там пливе? – схвильовано гукнув він.
– Я, брате Теодорите, – відгукнувся. – Михайло Василевич, що відвідував вас минулого літа.
Побачив, був-бо вже близько, що напруження й наструнення у тілі Теодорита зникло – він ніби не того чекав.
– Не мене чекав, брате? – спитав я, підпливаючи до берега.
– Не тебе, – сказав Теодорит. – Але я радий будь-якому гостю.
