— Я тобі зараз поясню, чо! — Слова зринали самі собою. Бридливе заціпеніння змінилося азартом відплати. — Зараз у міліцію підемо. Пограбування й спроба зґвалтування. Тобі чотирнадцять є? Сядеш…
— Та ти чо!
Той, що звільнився, відскочив убік. Той, кого тримав Аспірин, засмикався вже не на жарт; Аспірин ухитрився закрутити йому руку за спину. Скрутити мерзотника виявилося несподівано приємно: мабуть, так дичіє від запаху жертви і милий одомашнений хижак.
— Дядьку, ти чо! Яке погра… яке зґва…
— А в під’їзді, місяць тому! Тебе одна дівчинка впізнала. А може, і ще хтось упізнає, сволото ти мала!
Той, що був вільний, відскочив ще далі й підняв із землі камінь:
— Ану відпусти його!
— Ти теж сядеш, — пообіцяв Аспірин. — Повісткою викличуть із батьками. Кидай, мерзотнику, кидай, набавляй собі термін…
Хлопець упустив камінь і щезнув з очей. Аспірин заштовхав бранця у щілину між гаражами; спалах мисливського азарту сходив на пси. Тягнути шмаркача в міліцію? Через два квартали?
— Кажи, як звуть і де живеш, а то яйця повикручую.
— Та за що?! — Очі бранця забігали.
— А ти знаєш, за що… Не втечеш. Вирахую. І дружка твого. Кажи!
Він стукнув хлопця лобом об стінку гаража. Начебто несильно; гараж глухо ухнув.
— Бери свої гроші! — заверещав хлопець. — Може, мені жерти нічого! Бери, вдавися…
І він раптом заревів, болісно, слиняво й шмаркато, і Аспірин усвідомив свою повну владу над цим жалюгідним, бридким, боягузливим і жорстоким створінням, яке буде жити й псувати усе, до чого доторкнеться, ламати й топтатися, плювати й паскудити, а якщо насмілиться, то, можливо, і вбивати.
Захотілося ще раз його вдарити. Кинути об землю й бити ногами. Раз і назавжди показати черв’яку його місце. Змішати з лайном.
Пацан ревів, розмазуючи шмарклі. Аспірин побачив себе збоку: дорослий дядько, що викручує руки підлітку.
Він плюнув. Відштовхнув хлопчиська до стінки гаража. Не обертаючись, пішов до будинку. На ходу бридливо витирав руки об штани. У роті танув залізний присмак.
Олена стояла там само, де він її залишив. Так само притискала до грудей Мишка. Аспірину забаглося зірвати злість на ній; він підійшов і став поруч.
Вона мовчала, звично опустивши плечі. Маленька. Худа, аж прозора. Бліда. Нещасна.
Він ковтнув слину:
— Ходімо…
Вона увійшла за ним у ліфт. І так само мовчки — у квартиру. Аспірин одразу ж пішов у ванну; йому пригадався вечір, коли він ударив її — і довго потім не міг відмитися.
— Не вбивати ж його, — пробурмотів він, виправдовуючись. — А в міліцію тягнути — марно. Що ж… ніхто не буде панькатися… доки не виросте і не попадеться по-справжньому…
Притискаючи до грудей Мишка, Олена пішла до себе у вітальню. Відкрила піаніно. Аспірин прислухався, і недарма: пролунала нова музична фраза, вона теж містила прихований зміст, Аспірин почув це, але не міг зрозуміти.
— Ти… говориш? — Він зупинився на порозі кімнати.
Вона відірвала погляд від клавіатури.
— А ти розумієш?
— Ні, — після довгої паузи признався Аспірин.
Олена закрила піаніно.
— А ти й не можеш розуміти.
— Куди вже мені, — погодився Аспірин. — Послухай…
Вони не розмовляли багато тижнів. Не вважати ж розмовами чергування службових слів: піди-принеси-добрий ранок.
Аспірин запнувся. Олена дивилася вниз, і це було добре: якби вона кинула зараз свій звичний презирливий погляд — він пішов би, ні про що більше не питаючи.
— Аз ким ти говориш, якщо я все одно не можу зрозуміти?
Вона помовчала.
— Сама з собою, — призналася нарешті. — Знаєш… мені просто треба було йти, ніби я їх не бачу. Треба було йти…
Аспірин перевів погляд на Мишка.
— Ну чого ти дивишся на нього, як на різника? — Тепер в очах Олени була колишня злість. — Він не вбивця… якщо його не змусити.
— Добре, — сказав він примирливо. — Я просто не можу збагнути, як ти з таким захисником можеш їх, дрібну худобину, боятися.
— Ти нічого не можеш збагнути, — сказала вона гірко. — Один із них, якщо хочеш знати… може бути моїм братом. Будь-хто. Може, він себе не пам’ятає. Може, він збожеволів від усього цього… світу, став його частиною… навіть найгіршою частиною… Я постійно про це думаю, думаю… Він потонув у ненависті, як у лайні, сам став шматком ненависті… і страху. Він ось так… перетворився на таке… а ці кляті пальці не хочуть слухатися!
І вона щосили вдарила правою рукою по пальцях лівої. Замахнулася ще раз, але Аспірин схопив її за руки:
— Тихо! Істеричка…
Вона зашарпалася. Аспірин був дужчий. Вона піддалася, зітхнула, несильно відштовхнула його:
— Усе… Відпусти.
Він випустив її руки. Вона пішла в протилежний кінець кімнати, всілася на диван поруч із Мишком. Аспірин по всьому злякався: а що, якби ця тварюка сприйняла його вчинок як агресію?
— Нічого не буває одразу, — сказав він, відступаючи до дверей. — Не можна вивчитися грати за один день. Навіть на тріскачці.
— Мені треба займатися, — сказала Олена глухо. Аспірин пригадав, що і йому час у «Куклабак».
Коли він повернувся — о пів на третю ночі, — Олена все ще грала. Неголосно. Щипком.
— Олексію, — сказав консьєрж Вася, — можна тебе на хвилину?
