Аспірин підійшов до скляного віконечка, обрамленого оголошеннями, зіперся на дощечку-підвіконня:
— Що?
Консьєрж Вася був не в гуморі.
— Дочка твоя… таке мені сьогодні видала… Я до неї по-доброму: що там у школі в тебе? Якщо перша зміна, чого зранку швендяєш? А якщо друга — так ти увечері зі скрипкою ходиш… Батько, мовляв, знає, що ти прогулюєш? А вона мені… от їй-богу, якби моя онучка комусь так виповіла, зняв би ременя і так всипав.
— Матом, чи що? — запитав здивований Аспірин.
Вася насупився:
— Якби матом… А так — слова такі… гірше, ніж матом, їй-богу. І дивиться… ніби я бруд! Гірше, ніж бруд!
— Розберуся, — пообіцяв Аспірин.
Олени не було вдома. У холодильнику він знайшов тушковану курятину, взяв собі порцію, розігрів у мікрохвилівці. Цікаво, а консьєрж Вася гіпотетично може бути Олениним братом? Пропащим, умовно кажучи, ангелом, який не пам’ятає себе?
«Дивиться, ніби я гірше, ніж бруд». Аспірин прекрасно знав, який цей Оленин погляд. Не раз випробував на собі.
Він дожовував останній шматок м’яса, коли задзвонив телефон.
— Алло?
— Доброго дня, — незнайомий жіночий голос. — Можна Олексія Ігоровича?
— Так. Це я.
— Здрастуйте. Я Оленина вчителька з музичної школи, Світлана Миколаївна мене звуть. Я хотіла б із вами поговорити. Краще при зустрічі, але якщо ви зайняті…
— Я дуже зайнятий.
— Тоді можна по телефону, — погодилася трубка. — Я педагог із п’ятнадцятирічним стажем, і жодного разу — жодного разу! — у мене не було таких учнів, як ваша дочка. Вона пізно почала, звичайно, пізненько. Але вона дуже талановита. А що найголовніше — вона одержима музикою. У неї безсумнівно велике майбутнє, дуже велике…
— Чим я можу вам допомогти? — грубувато обірвав Аспірин.
Трубка не зніяковіла:
— Я от що хочу сказати. Вам, звичайно, будуть робити різні пропозиції.
— Тобто?
— У десятирічку, звісно. Можливо, вам будуть обіцяти різне… щоб ви змінили педагога. Вирішувати, звісно, вам, але я б порадила не поспішати. У мене четверо випускників блискуче закінчили училище. .. Одна дівчинка вступає до консерваторії… А в десятирічці дуже часто калічать дітей, морально ламають їх, розумієте, мені б не хотілося, щоб такий дар, як в Олени… Щоб він задовольняв чиїсь амбіції…
— Зрозуміло, — із легким серцем сказав Аспірин. — Але не я вирішую. Вона сама пішла в школу, вона сама вибирає, де їй учитися. Розмовляйте з нею.
— Проте подумайте, — не здавалася трубка.
— Подумаю. До побачення.
Повернувся ключ у замку. Олена стояла на порозі, насуплена і червона.
— Знову полаялася з Васею? — вирвалося в Аспірина.
— А чого він, — Олена струснула головою, — чого він причепився? Немає таких законів, щоб змусити мене ходити в цю безглузду школу… Адже немає?
— Не знаю, — чесно признався Аспірин. — Закони, швидше за все, є, от лише їх виконання…
— Начхати. — Олена поморщилася по-доросло-му, з огидою. Стягла розтоптані кросівки (смугасті шкарпеточки вже не були такими чистими), босоніж пішла до себе в кімнату.
— Мені твоя вчителька телефонувала, — сказав Аспірин.
Олена обернулася в дверях:
— Навіщо?
— Боїться, щоб тебе не вихопили в неї з-під носа. Скарб… — Аспірин засміявся.
Олена зміряла його презирливим поглядом. Двері за нею зачинилися.
— Алло, — сказала мама, і голос у неї був чомусь напружений. — Олексійчику?
— Привіт, мамо.
— Як справи? Ти здоровий?
— Цілком.
— Що з роботою?
— Як завжди. Все гаразд…
— Олексійчику, — голос матері посуворішав, — що це за дитина в тебе живе? Чия це дитина?
Аспірин чекав цього дзвінка з дня на день. Шила в мішку…
Настукали, доброзичливці.
— Це, — заперечувати не було сенсу, — це… моя дочка. З Первомайська.
Пауза. Аспірин уявив собі мамине обличчя, як вона мовчить — там, у Лондоні, на іншому кінці дроту. Мало не поперхнувся.
— Ну, так сталося, — сказав, виправдовуючись. — Вона незабаром поїде до матері. Такі справи.
— Ти зводиш мене в могилу, — сказала мати, і голос у неї був і справді загробний.
— І що такого, мамо? Вона гарна дівчинка. Нерозбещена. І вона скоро поїде.
— Скільки їй років?
— Оди… одинадцять.
— Олексію, — мати, певно, суворо стиснула губи, — ти мені не брешеш?
— Ні, — сказав він так безтурботно, як лише міг. Мати не повірила.
Наприкінці вересня похолодало. Стоячи біля вікна в кухні, Аспірин дивився, як іде на заняття Олена: комір куртки піднятий до вух, голова втягнена в плечі. Футляр зі скрипкою притиснула до грудей, як зброю відплати. Із-за спини визирає упакований у ранець Мишко.
Він уявив, як примовляє консьєржка тьотя Світлана: «Що ж ти, Оленочко, без шапки? Де твій шарф? Дощ збирається, а як же ти без парасоля?»
Невеликі витрати — все можна купити на базарі. Шапку, шарф, дешеву дитячу парасольку. І бодай пальто. От лише що робити з цією клятою школою? Начебто і не в селі живемо, де усе про всіх знають. А ти ба — учора дільничний приходив…
