— …Так, дорогі друзі, ми маємо дзвінок, дзвіночок, у нас на дроті Тома. Томочко, доброго ранку! Що ви хочете нам усім сказати?
— Хочу сказати, що я дуже кохаю свого хлопця, — забубнив розгублений молодий голос. — Його звуть Слава. Ну, і щоб ми з ним поменше лаялися…
У Аспірина в кишені беззвучно зашарпався мобільник. Забився, як упіймана рибка.
— Поменше лаялися — чудова думка, Томочко! Вся філософія кохання двома словами! Якби ви не лаялися зовсім, я особисто засумнівався б у міцності ваших почуттів, бо закохані, щоб потішатися, конче мусять сваритися, а не б’є — отже, не любить!
Базікаючи, Аспірин витяг телефон. Глянув на табло: номер Віскаса.
Пробіг по шкірі звичний уже мороз. Ідучи, Аспірин ледь стримався, щоб не попросити Олену — з Мишком і скрипкою — супроводжувати його в студію. Як охоронців.
Стримався. Пішов сам, на куражі — абсолютно беззахисний.
— Для вас, Томочко, і для вашого пречудового Слави співає Сє-рьо-ґа!
Телефон усе смикався й вібрував. Аспірин, весь зібравшись, натиснув «Відповідь».
— Алло.
— Олексію, треба зустрітися, — дуже серйозно сказав давній друг.
Аспірин мовчав.
— Не бійся, — раптом по-дружньому запропонував Віскас. — Ти щасливчик. Ти навіть не розумієш, Аспірине, який ти щасливчик.
— Це твоє дівчисько — гіпнотизер, куди там Месмеру.
Вони сиділи в напівтемному кафе й дихали димом. Вітя Сомов, знавець дорогих сигар і фанат курильних люльок, у хвилини душевної напруги завжди вивуджував звідкись пачку смердючих цигарок.
— Циганки-ворожки відпочивають, граф Каліостро йде в сад, Кашпіровський нервово курить на східцях… Та вона б мільйонеркою могла стати хоч завтра. Мільярдеркою. А може, і вже.
— Зачекай. Коли мужика підкинуло в повітря і брязнуло об асфальт — це хіба результат гіпнозу? Та нехай… коли мене самого шандарахнуло об ялину так, що я відключився, — це гіпноз?
— Так, Олексію. Так. І відкриваються рани, і тече кров, і чуються голоси… Дівча саме не відає, що творить, у неї легка форма дебільності в медкарточці прописана.
Аспірин ледь не вдавився:
— Що?!
Віскас махнув рукою.
— Були ми в місті Первомайську. Мати, Кальченко Любов Віталіївна, два роки як на заробітках у Португалії, і від неї нема ні слуху ні духу. Там же й вітчим, і молодшу дочку вони забрали з собою. Олену Олексіївну залишили прабабці — сліпій, глухій, їй вісімдесят два роки. Бабуся за онучкою, звичайно, не встежила. Тим паче що внучка завжди була дивакувата. Вчилася в спецінтернаті для дітей із вадами розвитку.
— Олена?!
— Гримальська Олена Олексіївна, дев’яносто п’ятого року народження.
Аспірин похитав головою:
— Дурниці. Які вади розвитку…
— А вади, Олексію, бувають різні.
— Зовсім доросла, розвинута дитина…
— І ходить із ведмедем? —м’яко запитав Віскас. — Моя племінниця такого ж віку, так їй уже в голові танці-шманці, помада, пацани. А ті байки, які вона тобі розповідала? Це нормально?
Аспірин мовчав.
— З інтернату вона зникла на канікули наприкінці травня, — серйозно продовжував Віскас. — І першого вересня не знайшлася. Бабуня — не в курсі. Яка з неї користь? У тебе дівка з’явилася — коли ти казав?
— У серпні. Тринадцятого числа.
— Ага. Отже, два з половиною місяці її десь носило. Влітку безпритульщина гуляє.
— Вітю, вона прийшла в новій футболці й дуже чистих шкарпеточках. У неї взагалі пунктик щодо акуратності. Яка безпритульщина?
Віскас випустив струмінь смердючого диму — точнісінько як невеличкий хімічний завод.
— Який гіпноз?! — Аспірин говорив голосніше, ніж хотів, і добре, що в кафе було порожньо. — Собаку хто розірвав навпіл? Чи собаку настільки загіпнотизували, що він сам тріснув?
— Не собаку, а тебе, — тихо сказав Віскас. — Ти бачив, що його розірвали. А насправді його, може, просто забрали ті малолітні ідіоти. Зрозуміли, що справи кепські, — Шарик, іди сюди, чи як його там.
— Абель, — сказав Аспірин.
— Що?
— Собаку звали Абель. Я запам’ятав.
— Молодець. — Віскас посміхнувся. — А знаєш, я у тебе в боргу. Коли ти мене покликав — тоді, уперше — я ж повірив їй, а не тобі. Хоча тебе я давно знаю, а її, шмаркачку, вперше бачив. Хай їй чорт, як вона все обставила!
— А хто порізав тих крадіїв у мене вдома? Я на власні очі…
— їм навіяли, що на них напало чудовисько. Може, вони, захищаючись, один одного порізали. А може… Ти знаєш, що коли прикласти праску — опік буде, хоча праска й холодна? Ти знаєш, як у людей після таких сеансів рубці розсмоктувалися, сиве волосся знову чорніло, — чув про таке?
Аспірин схопився за голову. Перед очима хитнулися шматки розпиляного ланцюга наручників.
— Ой, блін, — сказав Віскас. — Ти так і ходиш?
— А юрбі щось навіяти за мить, привернути увагу… цілій юрбі народу… В переході, де нікому ні до кого… І то так, що аж пристойна жінка у бійку кинулася?
— Коли? — Віскас насупився.
Аспірин розповів. Віскас закурив нову цигарку, скрушно похитав головою.
— Ото чудить дівка! їй стадіони збирати — мало буде. Ти бачив, Олексію, повні стадіони сомнамбул? Я бачив.
— Чому я щасливчик? — глухо запитав Аспірин.
— Бо справу проти тебе закрили.
— Так? Отже, була справа?!
