— Аякже, — добросердно усміхнувся Віскас. — Ухиляння від сплати податків в особливо великих розмірах, убивство з необережності, ще щось… Я тут ні до чого, ти не дивися так. Я, навпаки, зробив усе, щоб тебе відмазати.
— Убивство з необережності?!
— Я ж кажу — закрили.
Аспірин мовчав, намагаючись осмислити його слова.
— А може, й на краще, — задумливо припустив Віскас. — Спровокували її нарешті виявити себе при свідках. Так, щоб на всю котушку. Щоб ясно було, звідки ноги ростуть.
— Напад страху, — пошепки сказав Аспірин. — Буквально… шок.
Віскас кивнув:
— Ходяча психотропна зброя, ось що таке твоя Олена. І, розумієш, хтось же її натаскав за той час, за ті кілька місяців, коли вона з інтернату змилася, а до тебе ще не прийшла. Найімовірніше, той дивак, про якого ти писав у газеті, що «дзеркало інеєм узялося».
Аспірину раптом стало соромно. За ту безглузду статейку-лист.
— Коли вона наступного разу піде в перехід грати? — по-діловому запитав Віскас.
— Не знаю.
— Ось що, Олексію. Як побачиш, що вона кудись зібралася без ведмедя, зателефонуй мені.
— Навіщо? І… зачекай, а чому без ведмедя? Хіба ти все-таки віриш, що ведмедик — монстр?
— Вона вірить, от у чому вся справа. Не можна підставлятися. Від навіяння такої сили важко вберегтися, якщо навіть психічно здорових мужиків пробирає, як кошенят.
— А якби не пробрало? — запитав Аспірин. — Якби вони мене… Куди б, до речі, повезли?
— Годі вже… — Віскас затягнувся. — Проїхали.
Аспірин опустив голову. Віскасова добросердість не радувала його, а інформація про моментально заведену й блискавично закриту справу не викликала довіри. Блеф? Казка?
— Вона придумала собі казку, — пробурмотів Віскас. — Про світ, із якого вона нібито прийшла, про брата, якого їй нібито треба врятувати. Ну от хочеться малявці, щоб у неї був брат. Треба її до психіатра хорошого, і, звичайно, цей інтернат у Первомайську — така, прости Господи, діра…
— Зачекай, — сказав Аспірин. — Я так і не зрозумів, вона мені дочка чи ні?
Дощ перестав.
Аспірин ішов дворами, ледь волочачи ноги.
Ось ця арка. Розмальовані недолітками стіни. Ось тут стояла новоявлена Олена Олексіївна… Ось тут її поставили. На шляху Аспірина, який завжди йде від гаража однією й тією ж дорогою.
Вірніше, ходив — до подій із собакою.
Він минав арку, затамувавши подих, — жахливо смерділо сечею. Вийшов у наступний двір. Сміттєвий бак стояв там, де й тоді, на ньому облізлою статуєю сидів кіт.
Аспірин пройшов далі — до дитячого майданчика. Тепер тут нікого не було, посеред розкислої пісочниці стояла калюжа, до лавки прилип мокрий листок рекламної газети.
Аспірин уповільнив крок і зупинився. А чого він, власне, сподівався? Що вони сидять тут і чекають допиту?
Двірничка, пристаркувата виснажена жінка з фарбованим хною волоссям, згрібала гниле листя залізним віялом на довгій ручці.
— Скажіть, будь ласка…
Жінка обернулася.
— У цьому дворі в когось є бультер’єр?
— А що, знову покусали? — охоче озвалася жінка. — Тут у нас завжди… По двадцять собак в одному під’їзді, а бультер’єрів три або чотири. Ось і дитину минулого місяця покусали… Сволота. Що хочуть, те й роблять! Уже й підписи збирали, в міліцію, а вони приїжджають — тих удома немає.
Собаку то відвезуть у село, то привезуть, а ментам кажуть, що здохла.
Жінка говорила й говорила. Листя під її залізною мітлою здавалося шоколадним.
— Якщо покусали, одразу в міліцію йдіть. Я їй кажу — а вона тільки вилає, і все.
— Спасибі, — сказав Аспірин і побрів до виходу.
За його спиною ляснули двері під’їзду.
— Абель, стояти! — пролунав на все подвір’я знайомий голос.
Повз Аспірина, не звертаючи на нього уваги, пронеслася до сміттєвого бака тварюка, схожа на фаршировану бліду панчоху. Кіт, що сидів на краєчку бака, зник, ніби його й не було.
Розчинився.
— Що трапилося? — запитала Олена.
Перед його приходом вона займалася. На тонкій шиї висіла звична вже подушечка.
— Та так, нічого…
— На тебе напали? Погрожували?
— Ні.
— Наручники зняв усе-таки?
Він глянув на свої руки. У кишені Віскаса цілком випадково виявився підхожий ключ. Мабуть, він завжди його з собою носить.
«Їй потрібен гарний лікар, — умовляв Віскас. — Твоя вона дочка чи не твоя, ти ж не можеш покинути її ось так, лишити все, як є? їй потрібен лікар, вона розслабиться і сама розповість, хто й навіщо її до тебе підіслав. А може, її й не підсилав ніхто, а мати їй розповідала, є, мовляв, у тебе батько, Гримальський Олексій Ігорович, а такого Гримальського в адресній книзі знайти — що може бути простіше. Вона ж самотня, сирота, власне кажучи, та ще й з вадами. Ні, вона талановита, просто феноменальна дівуля, але що з того, якщо вона навіть учитися не хоче? І зі скрипкою нічого не вийде: за тиждень вона вирішить, що брата треба визволяти якось інакше, мантри співати, приміром. Ні-і, Олексію, нею мусить зайнятися фахівець…»
Діра у світоустрої затягувалася. Її зашивали — нехай грубо, білими нитками, але краще потворний шов, ніж порожнеча без дна. Він, Аспірин, не божевільний.
