«Я згадав! — закричав раптом він, коли вони з Віскасом стримано прощалися. — Вона напророчила смерть одного… незнайомого, власне кажучи, чоловіка, вона напророчила його смерть заздалегідь!
І він розповів про загибель колишнього, вірніше, невдатного Ірининого чоловіка.
«Ну, — Віскас закивав із мудрим виглядом, — я ж кажу, що вона — феномен. Щось таке відчула — і маєш тобі. Може, він із цією жінкою полаявся, знервувався, сів за кермо, хотів померти. А може, і справді є якісь ушкодження аури, які бачить потужний екстрасенс».
«Що ти говориш! — сказав тоді вражений Аспірин. — Якщо ти віриш в ауру з ушкодженнями, чому б не повірити в те, що Олена — пропащий ангел, і прийшла до нас на грішну землю, щоб урятувати іншого ангела, свого брата?»
«Ну ти й порівняв, — здивувався Віскас. — Екстрасенсів, знаєш, у спеціальних інститутах вивчають. А ці всі ангели й чорти — мракобісся. Ти в клуб сьогодні прийдеш?»
І вони з Віскасом розсталися.
Тепер він стояв перед Оленою й розглядав свої зап’ястя із синцями від наручників. Від куражу й веселощів, сміливості й здорового пофіґізму, з якими він уранці вийшов із дому, не залишилося й сліду.
— Щось усе-таки трапилося, — тихо сказала Олена.
— Знаєш, дай мені спокій…
Він пішов на кухню, але коньяку в навісній шафці більше не залишилося.
Олена грала гаму. Повільно. Вкрадливо. Ніби пробуючи кожен звук на смак, ніби дивлячись крізь кругленькі ноти, як дивляться на сонце крізь кольорові скельця.
Аспірин заварив собі чаю. Невже й це, що зараз відбувається, — гіпноз?
Він увійшов до кімнати.
— Послухай…
Вона опустила скрипку.
— Ти бувала коли-небудь у первомайському інтернаті? Для дітей із вадами розвитку?
Вона ледве зрушила брови:
— Знаєш… може, й бувала. Я вже так довго в цьому світі… у мене починає відростати історія. Корені. Шлейф.
Він сів на бильце крісла. Олена дивилася серйозно й спокійно.
— А те, що ти моя дочка, це теж шлейф?
— Таж мушу я бути чиєюсь дочкою. — Вона посміхнулася. — Ти не тривожся. Коли я знайду нарешті брата і заберу його звідси, мої тутешні корені бліднутимуть, розсмокчуться, доки не зникнуть зовсім. Як шви, — вона торкнулася маківки. — І тоді ти й далі будеш певен, що в тебе немає — і ніколи не було — ніякої дочки.
Бинт у неї на голові трохи потемнів, але все ж залишався досить чистим.
— Ходімо в поліклініку. — Аспірин підвівся.
— Навіщо?
— У травмопункті сказали, що треба хірургу показати за кілька днів. І, певно, бинт зняти. Мазь там, ще щось… Ходімо-ходімо!
Лікар у поліклініці сказав, що на Олені гоїться, як на собаці. І настирливо попередив, що на дитину треба завести картку, а для цього заповнити обхідний лист. «Де щеплення? Де взагалі всі медичні документи? Таке враження, що дівчинка з місяця впала!»
— Будемо заповнювати обхідний?
— Шкода часу, — байдуже озвалася Олена. Лікарі не вселяли їй ні найменшого трепету. Аспірин, на відміну від неї, пам’ятав свій дитячий страх перед білими халатами й досі, якщо чесно, волів радше перетерпіти біль, ніж ходити «в поліклініку на досліди».
— Як ти почуваєшся узагалі?
— Нормально.
Вони поверталися додому. Була шоста година вечора, час збиратися в «Куклабак», але згадка про сьогоднішню роботу викликала в Аспірина ледь не фізичну відразу.
На переході через дорогу він узяв її за руку. Сам не знаючи чому: вона ж була геть самостійна, сама їздила в метро, сама, певно, могла півміста пройти…
— Той собака живий, — сказав Аспірин. — Бультер’єр. Абель… А може, це інший собака?
— Може, — сказала Олена. — А чому ти запитуєш?
Аспірин зітхнув.
— Ти справді вважаєш, що я не дуже хороша людина?
Вона ледь стиснула його пальці:
— А чому ти запитуєш?
— Бо мені важливо, що про мене думає дочка.
Вона засміялася — весело, без тіні сарказму.
— Олено, — сказав він через силу, — як ти потрапила туди, у підворіття? Хто тебе привів?
— Не пам’ятаю. — Вона обірвала сміх. — Я прийшла. .. і опинилася на вулиці, під ліхтарем, із Мишком. Мимо проходили люди, не дивилися на мене, мертві. Я стояла, стояла, з годину, мабуть, і не зважувалася зійти з місця: все гадала, що мені буде якийсь знак, підказка, або що брат відчує мене й одразу прийде. Але нічого не було. А потім я зрозуміла, що він тут, він прийшов по мене, і я вирішила сховатися в темноті. І знайшла затишне місце. Ось так.
Аспірин подумав, що краще б вона була ангелом. Краще б усе, що вона говорить, завжди виявлялося правдою. Але водночас… якщо вона просто божевільний маленький екстрасенс, що втік з інтернату для дітей із вадами розвитку, якщо вона, випадково або з чиєїсь волі, пішла зі свого колишнього життя і з’явилася сюди, до батька…
До батька.
Аспірин перечепився.
— Що таке? — запитала Олена.
Він міцніше стиснув її долоню.
— А тепер подумаємо разом, як допомогти дитині.
Аспірин сидів у просторій, чудово обставленій кімнаті, разюче не схожій на облізлі кабінети районної дитячої поліклініки. Проте контора, якщо вірити Віскасу, мала стосунок до медицини.
— Зараз ми намагаємося розшукати її матір. Ця жінка не викликає, якщо чесно, жодних позитивних емоцій — але мама є мама, розумієте?
