Анна знову нахилився до неї і попросив повторити. Після цього сказав «так». Він понишпорив у кишені й витягнув ручку. Корнеліус простягнув йому контракт. Анна заповнив порожні графи й поставив внизу свій підпис.

— Дозвольте ми покладемо вас в машину й відвеземо в лікарню, — запропонував Анжель.

— Не турбуйтеся, — відповів Корнеліус. — Скоро приїде швидка. Віддайте мені контракт. Я справді страшенно задоволений.

Він взяв контракт і знепритомнів.

3

— Я не знаю, що робити, — сказав Анна.

— Доведеться їхати, — констатував Анжель, — ти підписався.

— Але я там страшенно нудитимуся, — відказав Анна. — Я буду там сам-один...

— Ти бачився з Корнеліусом?

— Він телефонував. Я маю їхати післязавтра.

— Це тебе дуже діймає?

— Та ні, — відповів Анна. — Це дасть мені змогу побачити країну врешті-решт.

— Ти не хочеш зізнаватися, — сказав Анжель, — але це тебе діймає через Рошель.

Анна здивовано поглянув на Анжеля.

— Правду кажучи, я про це не думав. Як уважаєш, я їй буду потрібен, якщо поїду?

— Не знаю, — відповів Анжель.

Він подумав, що якщо Рошель лишиться, то вони могли б бачитися час від часу. Очі в неї блакитні. А Анна скоро поїде.

— Знаєш що. — сказав Анна.

— Що?

— Ти маєш поїхати зі мною. Їм точно знадобиться кілька інженерів.

— Але я нічого не тямлю в залізницях, — заперечив Анжель.

Він не міг лишити Рошель, якщо Анна їде.

— Ти тямиш у них стільки ж, скільки я.

— Ти принаймні знаєш усе, що стосується каміння, завдяки своїй роботі.

— Я його лише продаю, — відказав Анна. — Повір мені, я на цьому взагалі не знаюся. Не обов’язково розумітися на тому, що продаєш.

— Але якщо ми обоє поїдемо... — затнувся Анжель.

— Та ну, — запевнив Анна, — вона знайде собі інших залицяльників.

— То ти в неї не закоханий? — запитав Анжель.

Щось незвично ворухнулося з боку серця. Він спробував затримати віддих, щоб це спинити, але воно було надто сильним.

— Вона красива дівчина, — сказав Анна, — але ж потрібно чимось жертвувати.

— Чому ж у такому разі ти так переймаєшся через від’їзд? — запитав Анжель.

— Мені там буде нудно, — відповів Анна. — Якщо ти поїдеш зі мною, ми знайдемо як розважитися. Ти не можеш поїхати? Чи це таки Рошель тримає тебе на місці?

— Звісно, ні, — відповів Анжель.

Боляче сказати, але нічого всередині не зламалося.

— До речі, — надумав Анна. — А якщо запропонувати Корнеліусові взяти її на роботу секретаркою?

— Хороша думка, — схвалив Анжель. — Я поговорю з Корнеліусом про це завтра, коли запитуватиму щодо роботи для себе.

— То ти таки наважився? — запитав Анна.

— Я так просто тебе не кину.

— Чудово, старий, — зрадів Анна. — От побачиш, нам там буде весело. Телефонуй Корнеліусові.

Анжель сів на Аннине місце й підняв слухавку.

— Отже, ми в нього запитуємо, чи Рошель може поїхати й чи можуть вони взяти на роботу мене?

— Так, звичайно, — сказав Анна. — Врешті-решт, жертв можна й уникнути.

<p>Г</p>

...Таке рішення ухвалили після жвавих дебатів; може бути цікаво дізнатися думку кожного з учасників дискусії.

Жорж Коньо, «Дотації на конфесійне виховання», «Думка», № 3, квітень-травень-червень 1945
1

Професор Жуйрук[16] кілька хвилин дивився на вітрину, неспроможний відвести погляд від яскравого відблиску, який розсіяно кидала опалова лампочка на поліровану деревину дванадцятило-патевого ґвинта. Сповнене радості, професорове серце бісилося й так вистрибувало, що грудина торкалася вісімнадцятої пари тимчасових брахіальних нервів. Жуйрук відчинив двері. У крамниці приємно пахло свіжорозпиляним деревом. По кутках лежали маленькі шматки бальзи, тсуги, гемлоку й гікорі всіх можливих форм і цін. У вітринах було виставлено кулькові підшипники, літальні механізми й безіменні кулясті предмети, які торговець називав колесами, бо ті мали маленьку дірку посередині.

— Добрий день, пане професоре, — сказав торговець.

Він добре знав Жуйрука.

— Добрі новини, пане Крюк, — повідомив Жуйрук. — Я щойно вбив трьох клієнтів і тепер знову матиму час працювати.

— Непересічно! — сказав Крюк. — Треба ловити мить.

— Медицина, — сказав професор, — це непоганий спосіб розважитися, але не до порівняння з авіамоделюванням.

— Не кажіть такого, — попросив Крюк. — Я розпочав займатися медициною два дні тому, й мені сподобалося.

— О, ви ще повернетеся до авіамоделювання! — сказав Жуйрук. — А ви бачили новий італійський моторчик?

— Ні, — відповів пан Крюк. — Який він?

— Жахливий! — відказав Жуйрук. — Можна було б пожуйручитися.

— Ха-ха-ха! — розсміявся пан Крюк. — Ви ще той жартівник, професоре.

— Так, але запалення все одно не працює, — сказав професор.

Очі в Крюка видовжилися, через що повіки опустилися. Він поклав руки на прилавок долонями вниз і нахилився до професора.

— Невже? — переривчасто запитав він.

— Так і є...

Жуйрук говорив чітко, м’яко й солодко, що виключало неможливість сказаного.

— Ви його бачили на власні очі?

— Він у мене вдома, і він працює.

— А звідки він у вас?

Перейти на страницу:

Поиск

Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже