Осінь в Пекіні полностью

Жуйрук повернув до нього два скляні, позбавлені будь-якого виразу очні яблука.

— Ніколи він не зможе літати, — пробурмотів він.

— Що ви кажете? — ввічливо запитав Анжель.

Професорові було складно скинути дрімоту. Він доклав неймовірне зусилля в кілька кілограмів, щоб щось сказати.

— Ніколи «Пінґ-903» не матиме місця, щоб літати в цій країні. Повірте Жуйрукові!.. Надто багато дерев.

— А якщо ви поїдете з нами? — запропонував Анжель.

— З вами, це з ким?

— Зі мною, з Анною і з Рошель.

— Куди це?

— В Екзопотамію.

Завіса Морфея прочинилася над черепом професора, і сам бог сну кинув камінь йому на тім’ячко. Жуйрук цілком прокинувся.

— Господи Боже! Та це ж пустеля!..

— Так, — сказав Анжель.

— Це саме те, що мені потрібно.

— Отже, ви згодні?

— Згоден на що? — запитав професор, не розуміючи що до чого.

— Хіба пан Онт не робив вам пропозицій?

— Пан Онт мені мозок виїв, — сказав Жуйрук. — Ось уже вісім днів я колю йому евіпан, щоб він дав мені спокій.

— Але він лише хотів запропонувати вам пост головного лікаря табору в Екзопотамії.

— Якого табору? Коли?

— Табору залізниці, яку там саме будують. За місяць. Ми маємо їхати завтра, Анна, я і Рошель.

— Хто така Рошель?

— Подруга.

— Симпатична?

Жуйрук випрямився і підбадьорився.

— Так, симпатична, — відповів Анжель. — Принаймні на мою думку.

— А ви в неї закохані, — констатував професор.

— О ні! — заперечив Анжель. — Вона любить Анну.

— Але ви любите її?

— Так, — зізнався Анжель. — Тому потрібно, щоб Анна теж її любив, бо вона любить його. Вона буде задоволена.

Жуйрук почухав носа.

— Це, звісно, ваша справа, — сказав він, — але остерігайтеся подібних міркувань. То ви вважаєте, що там є місце для запуску «Пінґа-903»?

— Там є місце для всього, чого вам захочеться.

— Звідки знаєте?

— Я інженер, — сказав Анжель.

— Чудово!

Професор натиснув на дзвінок у головах Корнеліуса.

— Чекайте, — сказав він Анжелеві. — Ми їх розбудимо.

— Як це?

— О, дуже просто, — завірив Жуйрук. — Уколом.

Він замовк і замислився.

— Про що ви думаєте? — запитав його Анжель.

— Я візьму з собою мого інтерна, — сказав Жуйрук. — Він чесний хлопець...

Йому було незатишно на стільці, але він продовжував:

— Сподіваюся, що там знайдеться місце для Крюка. Він хороший механік.

— Безумовно, знайдеться, — сказав Анжель.

Зайшла медсестра й принесла все потрібне для ін’єкцій.

Час зупинитися на хвильку, оскільки скоро все зав’яжеться, зокрема й у звичайних розділах. Легко пояснити чому: у нас уже є дівчина, та ще й красива. Будуть і інші, тож ніщо не може тривати за таких обставин.

Якби не це, точно було б весело частіше; але коли йдеться про дівчат, має бути сум. Не те щоб вони любили сум — у всякому разі так вони стверджують, — але сум приходить з ними. З красунями. Про погануль не станемо говорити: досить того, що вони існують. Проте всі вони красиві.

Одну зватимуть Бронза, другу — Лаванда. Імена решти з’являться потім, але не в цій книжці і не в цій історії.

Буде багато людей — в Екзопотамії, тому що це пустеля. Люди люблять збиратися в пустелі, бо там багато місця. Там вони намагаються знову зробити те, що вони вже робили в інших місцях, бо тут це їм здається новим. Є в пустелі така властивість — ставати тлом, на якому все вдало вимальовується, особливо якщо і сонце наділене, як гіпотеза, незвичайними якостями.

До пустелі часто звертаються. Артур Еддінґтон запропонував спосіб порахувати в ній усіх левів. Потрібно просто просіяти пісок, і леви лишаться на дні. Це включає фазу — найцікавішу фазу, коли сито трусять. Кінець кінцем, усі леви лишаться на ґратках сита. Проте Еддінґтон не врахував, що там лишиться ще й каміння. Думаю, я говоритиму про каміння, час від часу.