Осінь в Пекіні полностью

Без жодного сумніву, Амадіс Дюдю — жахливий тип. Він усіх діймає, тож можливо, що посеред оповіді його приберуть, просто тому що він недобросовісний, зверхній, нахабний і претензійний. Крім того, ще й гомосексуал. Наразі майже всі персонажі на місці, внаслідок чого відбуватимуться різноманітні події. Перш за все, будівництво залізниці, яке виявиться ще тим шматком роботи, тому що забули завезти баласт. А він важливий, і його неможливо замінити мушлями маленьких жовтих равликів, хоча таке ніхто й не пропонував. Наразі вони монтуватимуть рейки до шпал у висячому положенні, чекатимуть, а потім навантажать нагору баласт, коли той прибуде. А й справді, таким макаром теж можна прокладати дороги. Проте я не мав на увазі цю історію з баластом, коли анонсував, що розповім про каміння пустелі. Це був, безумовно, спосіб символічної подачі матеріалу, хоч незграбний і малоінтелектуальний, але саме по собі зрозуміло, що атмосфера пустелі у тривалій перспективі справляє доволі гнітючий вплив, зокрема й через сонце з чорними смугами. Насамкінець повідомлю, що мав з’явитися ще один другорядний персонаж: Альфредо Жабес, що знається на авіамоделюванні. Але тепер надто пізно. Човен Крюка потоне, і все вже закінчиться, коли він прибуде. Тож про нього я розповім лише в наступному пасажі або геть не стану розповідати.

У холодному безвітряному повітрі збиралася гроза. Зелені трави звично стирчали, і невтомне сонце полірувало їхні гострі кінці. Втомлені гепатролі напівзакрилися; Жозеф Барріцоне опустив фіранки у своєму ресторані, над дахом якого наростали передгрозові вібрації. Перед входом чекало жовто-чорне таксі з піднятим прапорцем. Вантажівки саме відправилися по баласт. Інженери працювали у своїх кімнатах, а технічні виконавці почали підпилювати кінці рейок, які ще не було підрізано на кутомір; повітря дзвеніло від мелодійного скреготу нових напилків. З вікна Анжель бачив Олив і Дідіша, що, взявшись за руки й прихопивши коричневого кошика, ішли збирати ірнички. Поруч з Анжелем на креслярській дошці сохнуло чорнило. В сусідній кімнаті Анна робив підрахунки, трохи далі Амадіс диктував Рошель листи, поки внизу в барі цей покидьок Арлан пив чарочку, чекаючи на повернення Марена й Карло, щоб влаштувати їм прочуханку. Над головою Анжель чув, як резонують кроки професора Жуйрука, що влаштував на горищі зразкову поліклініку. Оскільки хворих не було, він збирав на операційному столі моделі літаків. Час від часу було чутно, як він стрибає з радості, а часом вибухи його голосу вдарялися об стелю, коли він сварив інтерна, після чого деякий час чулося гудіння його плаксивого тембру.

Анжель знову схилився над планшетом. Якщо виходити з даних Амадіса Дюдю, то немає жодних сумнівів. Він похитав головою і відклав рейсфедер. Потягнувся й втомлено почимчикував до дверей.

— Можна зайти?

Це був Анжелів голос. Анна підняв голову й сказав «так».

— Привіт, старий.

— Вітаю, — сказав Анжель. — Посувається?

— Так, — відповів Анна. — Майже закінчив.

— Тут одна прикрість виходить.

— Яка?

— Доведеться експропріювати Барріцоне.

— Серйозно? — сказав Анна. — Це точно?

— Цілком. Я двічі перевіряв.

Анна став вивчати підрахунки й креслення.

— Маєш рацію, — сказав він. — Дорога проходитиме якраз посередині готелю.

— Що будемо робити? — запитав Анжель. — Треба відвести її вбік.

— Амадіс не захоче.

— Запитаємо його?

— Звичайно, — погодився Анна.

Він розправив своє масивне тіло й відштовхнув стілець.

— Це ще те занудство, — сказав він.

— Точно, — підтвердив Анжель.

Анна вийшов. Зачинивши двері, Анжель пішов за ним. Анна зупинився перед Амадісовими дверима, за якими було чутно голоси й сухі залпи друкарської машинки. Він постукав двічі.

— Заходьте! — крикнув Амадіс.