— Що це? — розгублено запитала Рошель.
— Не знаю, — відповів Анжель.
Вони зупинилися й стали прислухатися. Навколо була лише всеосяжна велична тиша. Потім почувся непевний брязкіт скла.
— Щось трапилося... — сказав Анжель. — Ходімо швидше!..
Це був чудовий привід, щоб міцніше її обійняти.
— Лишіть мене. — сказала Рошель. — Ідіть подивіться, що там. Я вас лише затримую.
Анжель зітхнув і пішов, не обертаючись. Рошель обережно посувалася на своїх надто високих підборах. Стало чутно шум голосів.
Він побачив у заскленій стіні дірку з чіткими контурами. Земля була всипана шматочками скла. У залі метушилися люди. Анжель штовхнув двері й зайшов. Усередині були Амадіс, інтерн, Анна й лікар Жуйрук. Перед стійкою лежало тіло Жозефа Барріцоне. Йому бракувало верхньої половини голови.
Анжель підняв очі й побачив на протилежній до скляного фасаду стіні застряглий по саме шасі в цегляному муруванні «Пінґ-903». На його верхній лівій частині була маківка Піпетки, що повільно сповзала на загострений край крила й плюхнулася на підлогу з глухим ударом, пом’якшеним Піпетковим чорним кучерявим волоссям.
— Що тут трапилося? — запитав Анжель.
— Це все літак, — пояснив інтерн.
— Я саме збирався повідомити йому, що завтра ввечері технічні виконавці почнуть розчленовувати готель. Були заходи, які потрібно було втілити. Слухайте, ну це просто нестерпно!
Здавалося, він звертався до Жуйрука, а той нервово смикав свою борідку.
— Треба його перенести, — сказав Анна. — Допоможіть мені.
Він взяв тіло під пахви, а інтерн взявся за ноги. Задкуючи, Анна прямував до сходів. Він повільно піднімався, намагаючись тримати якомога далі від себе криваву голову Піппо. Інертне й податливе тіло провисало в їхніх руках, майже зачіпаючи сходи. Інтерн дуже страждав від болю в руці.
Амадіс оглянув залу. Він подивився на лікаря Жуйрука. Подивився на Анжеля. Нечутно наблизившись, Рошель зайшла до кімнати.
— А! — сказав Амадіс. — Нарешті ви тут. Була пошта?
— Так, — відповіла Рошель. — Що тут трапилося?
— Нічого, — відказав Амадіс. — Нещасний випадок. Ходімо. Маю надиктувати вам термінові листи. Решту вам пояснять потім.
Він швидко закрокував до сходів. Рошель пішла за ним. Анжель не відривав погляду, поки її було видно, потім перевів очі на чорну пляму під стійкою. Одне з білих шкіряних крісел було забризкане хаотичними краплями в довільному порядку.
— Ходімо, — сказав професор Жуйрук.
Вони лишили двері відчиненими.
— Це була модель літака? — запитав Анжель.
— Так, — відповів Жуйрук. — Вона добре літала.
— Аж занадто, — зауважив Анжель.
— Та ні, не занадто. Залишаючи свій медкабінет, я розраховував знайти тут пустелю. Звідки я міг знати, що посеред пустелі є ресторан?
— Це збіг, — сказав Анжель. — Ніхто вас ні в чому не винуватить.
— Ви вважаєте?.. — запитав Жуйрук. — Я вам поясню. Ті, хто ніколи не робив зменшених моделей, вважають, що моделювання — це радше розвага для дітей. Але це не зовсім так. Це не лише розвага. Ви цим ніколи не займалися?
— Ні.
— У такому разі ви не зрозумієте. В моделюванні точно є щось п’янке. Бігти за моделлю, що прямо перед вами повільно злітає, крутиться, трохи тремтячи, навколо вашої голови, така неповоротка і незграбна, але літає... Я думав, що «Пінґ» літатиме швидко, але не щоб аж так. Це все мотор.
Він раптом замовк.
— Я не подумав про інтерна.
— Ще один нещасний випадок? — запитав Анжель.
— Його вкусив мотор, — відповів Жуйрук. — А я дав йому піднімати тіло Піппо. Він зробив це автоматично.
Вони повернули назад.
— Маю піти його полікувати. Почекаєте на мене? Я не баритимуся.
— Чекаю, — погодився Анжель.
Спортивною ходою професор побіг, і Анжель бачив, як він зайшов до готелю.
Блискучі й живі, квіти гепатролів широко відкривалися під жовтою скатертиною світла, що звалилося на пустелю. Анжель сів на пісок. Йому здавалося, що він живе в уповільненому режимі. Він шкодував, що не допоміг інтернові нести Піппо.
З його місця було чутно приглушені удари важких молотів Марена й Карло, що вбивали у масивні шпали скоби з загнутим кінцем для закріплення рейок. Час від часу одна з залізних мас ударялася об сталеву рейку, вибиваючи з неї довгий вібраційний крик, що пронизував груди. Десь ще далі було чутно веселий сміх Дідіш і Олив. Для різноманітності вони шукали ірнички.
Рошель — шльондра. Хоч з якого боку подивися. І груди її... дедалі більше обвисають. Анна їх геть спотворить. Розтягне. Розімне. Вичавить. Лишаться дві половинки шкірки лимона. У неї все ще гарні ноги. Перше, що.