Тієї ночі всюди стояли крик і ґвалт. Село ридма ридало. Силою виганяли людей з власних осель, палили двори, роз’єднували родини, сусідів. Все робилося в одну мить. Сполохані люди в розпачі старалися брати найцінніше, а брали що-небудь. Костя стояв, розгублений, посеред хати, що пахла лозою, і тримав недоплетене крісло для своєї королеви. «Його і візьму», — вирішив. З криками, лайкою і слізьми покидали люди село. Старенька мама ледве трималася на ногах і, посадивши її на воза, Костя забіг на подвір’я до сусідів. Широко відчинені двері, розкидані речі... Павлінки там уже не було... Вона десь недалеко, подумав Костя, сподівався, що наздожене її... Але не наздогнав, не розповів про своє кохання. Давким болем в горлі стояв клубок розпачу. Привіз недоплетене крісло в село під лісом, посеред якого стрічкою звивалася маленька річка.
Там теж росли лози, але йому здавалося, що вони не такі гнучкі, як були у його рідному, не такі податливі. Хатка їм з мамою дісталася маленька, неприваблива, але вибирати не було з чого, треба було якось жити. Думав, що в пригоді стане його ремесло, його руки, але люди тут були бідні і не потребували вишуканих крісел та ваз. Взявся плести кошики на бараболі, на яблука, на городину. Складав їх один в один, брав на плечі і ходив з тим одним велетенським кошиком вулицями села. Заробив собі прізвисько — переселенець Костан.
Вечорами, коли ніхто йому не заважав, він творив крісло для своєї королеви. Половина його сплетена була з рідної лози, а друга — з чужої, твердішої. Це було не крісло, а цілий трон, як дві половини його життя: щасливого і вигнанського. Химерне плетиво, наче його вени — болючі і стражденні. Воно стояло на чільному місці в його убогій хатині, хизувалося вишуканістю і чекало на свою королеву, яка загубилася в невідомих світах. Ні одна жінка не сміла сісти в те крісло, воно було призначене тільки для Павлінки. Але вона не приходила, її не можна було знайти, як не шукав. Ночами йому снився її сміх, її погляд і коси, які розгойдувались, коли бігла з гори...
Костан постарів, став сивим, аж білим, зігнувся в постаті. Померла мама, то й жив усамітнено, чим дивував місцевих жінок, котрі намагалися привернути до себе увагу. Не хотів творити ще одного трону, не хотів нікого в нього садити. Він втратив свою мрію, свою Павлінку, свою королеву, і не відшукав її.
Перед копанням бараболь восени довколишні села чекали дивака Костана, що носив свіжі кошики. Серед зелених плетив виглядала його срібна голова, а погаслий погляд блукав по чужих плотах, по городах, обминаючи привабливі голівки в барвистих хустках. Він знав — серед них нема Павлінки, його єдиної королеви.
Марина схилилася над широким дощаним столом, пофарбованим на вишнево, і тремтячими руками повільно виводила кожну букву, долала натужно рядок, ніби скибу чорної землі: «Сестричко, мої сльози на когось впадуть...» А сльози текли борознами блідого лиця, горохами падали на аркуш паперу, який ніс важкий тягар материнського болю і розпуки. Букви розпливалися, слова втратили рівний стрій, згубили зміст, і тільки безвихідь та велике материнське горе давило груди. Гарні Маринині очі також блукали по образах, шукаючи в них розради. Чому? Чому син мій улюблений, мій вчений Томцьо, до якого дослухалися поважні люди, якого любили діти, який стояв на стежці правди і говорив: «Мамцю, я не вмочу пальці ні в чию кров, ні в українську, ні в польську. Колись людям дійде до голови, що це звірство, і вже онуки будуть просити прощення». Він мудрий був, її син. Вона просила: «їдь до цьоці Юльці, там безпечніше. І мені гризота з голови спаде. Бо хіба то спокій — кожної ночі сидячи спати і чекати дзенькіт дротика по віконному склі. Не знати, хто і що може спіткати родину...»
Не мала злих передчуттів і вмовила. Поїхав Томцьо... Не гостинно, не радо його зустріла родина. Полохливо і винувато дивилася цьоця, відводячи погляд. Злостиво блискали очі в брата. Не знав, не відав причини, та й часу не мав розпитати... Прийшли відразу. «Ubieraj się, pójdziesz z nami! Mamy dla ciebie nуż dlatego, że chodzisz w dwуch plaszczach»,[2] — прозвучало польською. Пішов... He припускав, що ніколи вже не верне, не побачить своїх учнів, не скаже мамі своє втаємничене: «Мамцю, я не вмію ні співати, ні танцювати, ані свистати... То чи задивиться на мене яка з дівчат?» А гарний був! З відкритим поглядом, з юнацьким вусом, з густим хвилястим чубом. Пішов... Думки плуталися в голові. Чужа земля. Немає городжених плотів, не росте калина, непривітні обличчя. Чужий дубовий ліс. Ішов... Подумки цілував мамині руки, усміхався сестрам, згадував рідні стежки, університетських друзів, старий Львів. Ліс густішав. Крони дубів закрили небо, пахло жолудями і прілим листям, як удома.
Додому добувся лише у сні... Нічну тишу сполохав крик Гані. Всі були на ногах. Боже, який жах, сон який страшний, нехай собі іде за ніччю. Ганя хрестилася, трусилася і розповідала:
