Перед Різдвом так крутило снігом, що всі загати стали білими, а хати мали вигляд велетенських білих вуликів у сніговому саду. Намело такі замети, що зранку годі було відчинити вхідні двері, щоб відмести сніг. Найперше з хати виходив господар, а потім діти, як горобці, виглядали з сіней, висовуючи непокриті голови.
Через день завірюха вщухла, зате подужчав мороз. Синів сніг, чоботи при ходьбі рипіли на півсела, птахи заривалися в стріхи або на льоту падали. Діти не йшли до школи, радіючи передчасним канікулам. Настуня сиділа вдома і тішилася, що книжка з арифметики захована далеко в торбині. Думала про коляди, про святкові пиріжки, дивилася на гусей, що вийшли на мороз і підгинали по черзі то одну, то другу ногу. Як добре, що нема складних прикладів, не треба вчити довгих поезій, і в голові крутиться тільки легкий польський віршик:
Саночок у неї немає, хіба великі татові, в які запрягають коней, а зима справді лютує. Дівчинка сиділа і теплою долонькою відігрівала клаптик віконного скла, що швидко замерзав, укриваючись сніговими візерунками...
— Настуню, вступи в чоботи і принеси мале відро води, — звеліла мама.
Настуні такий наказ в радість — ноженята шусть у взуття, кабат на плечі, і з вискоком надвір. Рип-рип чоботята — і вона вже на місці. Студня коло хати — підскочила і, обхопивши корбу великими татовими рукавицями, враз ніби примерзла до неї. Вода малою цівкою стікала до відерка.
Коли відерко наповнилося, малі рученята випурхнули з рукавиць, що так і залишилися висіти на корбі, як великі шлапаки.
«Як цікаво...» — подумала Настуня та й притулила до заліза теплий палець. Він, як намагнічений, умить прилип до корби. «А що, як злизати язиком цей синій іній, чи добрий він на смак?» Ще не встигла й подумати, а вже зробила!
— А-а-а-а-а! И-и-и! — муготіла, розмахуючи руками, і ніяк не могла відірвати від корби язика.
За якийсь час на галас прибігли з подвір’я гуси. Обступивши малу, лопотали крильми і зчинили такий крик, що змусили Кунделя вилізти з буди і по-господарськи загавкати. Потім, опустивши крила, перевальцем побігли подвір’ям і продовжували ґелґотати.
Марина саме розчиняла на калачі, а тут гуси ґвалтують, пес гавкає — цілий гармидер.
— Настусю, ти є? — виглянула з кухні. Ніхто не відгукнувся. — Дивно. Мороз же який, перемерзне.
Наспіх витерши руки, побігла за малою.
— О... о! — вжахнулася.
Настуня мовчки плакала, схиливши голову. На іскристий сніг падали краплі крові. Марина все зрозуміла і кинулася до хати по теплу воду. Оце пригода, оце витворила, хто б то подумав! І що робити?
Настуня з обпеченими морозом губами і спухлим язиком сиділа в хаті, і з її великих сірих очей стікали сльози. Вона не могла говорити, лише безутішно плакала. Про коляду і смачні тістечка можна вже забути...
— Падку, що сталося? — зайшов тато і розгублено дивився на дівчинку.
— Впала на патик, — злукавила мама.
— Але де ж той патик, коли все так засунено снігом?
— Видиш, знайшла...
До Святої вечері всі сіли за великий святковий стіл. Смачно пахло пампушками, гіркуватим духом сушені і солодкої куті. Край стола сиділа Настуня з розпухлими губами і через стебельце легенько тягнула з горнятка курячий розсіл.
— Якби кізка не скакала, то би ніжки не зламала, — дражнився з неї брат Левко і смачно запихав до рота пампушки.
— Левку, — стримано сказав тато, — як маєш себе вести?
— Чемно, — прогудів той і поставив перед Настунею горнятко сушені. — Пий, вона солодка...
Після вечері тато погладив вуса і сказав:
— Тепер, діти, заколядуємо, а Настуня цим разом буде тільки слухати. В неї ще багато коляд попереду, — і погладив великою шкарубкою рукою рудуваті кіски дівчинки. Настуня не могла поцілувати татові руку, тільки притулися до неї теплою щокою.
Впліталися у спільний хор дорослі і дитячі голоси. Настуня подумки співала з ними і була горда, що велике свято прийшло в їхню хату.
Враз під вікном голосно задзеленчав різдвяний дзвінок:
Співали колядники, а тато вже просив їх до хати. Подих морозу ввірвався до оселі.
— Ох і лютує, — чаркувалися колядники.
— Різдвянка... А коли ще буде?
У морозні вікна заглядали блакитні зорі.
Щедрували в різних кутках села, забувши про перестороги влади і вчителів. Маленькі віншувальники підскакували до засніженого вікна: «Віншую, віншую, на припічку пироги чую, а на п’єцу — молодиці, дайте, тітко, паляниці».
