— Маєте, маєте, — шкірився коренастий. — Я щось не бачу кожухів, у яких ви грілися? Тепер нам треба погрітись, он як мете. Чи ви хочете, щоб ми здобували Україну в голоді і в холоді, а ви будете відсипатися в теплі?
Дійсно, Тереза з Яськом минулої зими пошили в Косові кожухи в доброго майстра, мала та одежина їм довго служити. Але кому на заваді стали їхні кожухи, що серед ночі прийшли їх забирати? Тереза бухнула коренастому в ноги:
— Синочку, пошкодуй нас! Дивися, скільки дітей у хаті голодних і холодних!
— Стара, — зайда чоботом пхнув Терезу так, що та відлетіла Яськові під ноги. — Бачиш той гак, — показав на стелю, з якої звисала і блідо блимала лампа, начорно задимлюючи один бік скла. Потім рукою обвів навколо голої Терезиної шиї. — Хочеш там потеліпатися, повисіти хочеш?!
Хижо заскалене око оглядало хату, шукаючи поживи.
— Терезко, віддай, що хочуть, — може, їм більше треба.
— Так, дідо, ти краще соображаєш від своєї баби.
Тереза розгублено стояла посеред хати і не могла відігнати думку: де, де я його бачила, де чула цей рипучий голос?
— Беріть, все беріть, — нервово бігала по хаті і не могла знайти кожухи — забула, як заорало. Ясько зрозумів її, відкинув благеньке рядно, на якому спали. Кожухи лежали, рівно складені на ліжку.
— Беріть, грійтеся.
— Оце да! Добротні, в лісі не замерзнемо. А сало, а самогон?
— Цього вже нема, хоч душу витрушуйте, — Тереза осміліла. Вона згадала, вона знає, хто перед нею. Вона пам’ятає його промову на сільському сході про краще життя і свободу для таких, як вона. Пам’ятає його рипучий голос і велику голову з тісним кашкетом, якого стягував синій обруч. Клубок образи і зневаги перетиснув горло. Вона випросталась і гостро глянула в очі прибульцям:
— Грійтеся!
Кожухи винувато повисли в чужих руках, м’яко виблискуючи білим хутром.
— Беріть, беріть усе, що хочете, може, вам ще щось треба? — обвела рукою хату. На причілковому вікні стояв гарний великодній кошик, наповнений свяченим зіллям і віночками, такими помічними при хворобах узимку.
— О! Це знадобиться! — лапата рука залізла в кошик. Дробилося сухе зілля, свячені віночки падали на землю... Крізь туман у голові Тереза почула, як жалібно заскрипіли двері, впускаючи до хати нічну сніговицю. Пішли, розчинилися в темряві...
Перед Йорданом Тереза зі свахою Михасихою пішли до міста дещо продати зі своїх бідних статків. Хотіла побачити, як у внуків рожевіють бліді личка на вигляд бубликів чи цукерок-лизачків.
Розложилися на лавці серед інших жінок. Кілька яєць, бурячки червоні, мачок, опіхана[12] пшениця — все, що відірвали від себе. Від стояння Тереза дуже змерзла, не гріла навіть хустка-накиданка, а Михасиха закликала:
— Людоньки, свіженькі яєчка, свіжа пшеничка, все до свят!
І покупців, і продавців було обмаль, не помагало закликання. Захололи голі руки, і Тереза нахилилася, хухаючи на пальці. Раптом перед нею гарна пані поставила кошик, зручно вмощуючи його на лавці. Жінці враз зробилося гаряче, ніби в лице хтось сипнув приском. Вона вирізнила б його серед тисячі — сама ж на відпусті обирала, ще й переплатила, бо був такий тільки один. Підняла очі і мало не впала: пані була в її кожусі, бо хіба би його не впізнала? Вже рік його носила, гладячи кожен вишитий рубець. Хустку спеціально добирала, червону з рожами.
— Бабка, по чем яйца?
— По-по-по... — заїкалася і не могла нічого відповісти, а тільки не мигаючи, заворожено дивилася на пані.
— Чего так смотрите?..
— До-до-до того ко-ко-кожуха д-дуже па-па-сувала че-е-рвона хустка, — пролепетала і обм’якла, мало не впала на лавку.
— Чумная, — капризно повела плечем молода жінка.
Яйця пані купила в Михасихи...
Стривожений Славко сів на бамбетель.
— Послухай, у селі говорять, що завтра приїдуть уповноважені з району тягти всіх до колгозу.
— Людоньки, що то буде?
— І що воно за той колгоз? — Ганка підпирала плечима ще теплу грубку, розпачливо зложивши руки.
— Буде так, як на Сході, зобачите.
— Ну, як буде?
— Казав Іван Гарний, що все відібрали, лишили голих.
— Як то — голих?
— Та не без шмаття, а без достатку, розумієш? Заберуть поле, худобу, обберуть до нитки і пустять жебрати. Казав, що все буде спільне: поле, коні, корови.
— Та як же? Та на тому полі піт наших пращурів і наш.
— Он які мозоляки, можна вухналі коням забивати!
— А як же діти, а ми?
— Кажуть, що в кожному селі побудують таке велике шатро, щоб всі влізли, і будуть людей заганяти туди спати, а два трактори з обох боків будуть затягати величезну ковдру і накривати всіх.
— Людоньки, та то якийсь сміх!
— Сміх сміхом, але щось у тому є, даремно люди не говорять.
— Та то мор якийсь, очевидячки, на нас. Що маємо робити, як себе захистити, де заховатися?
— Зима стукає в двері. Вже листя облітає, та й ліс вже не захистить.
— Але він ще не найбезпечніший, може перечекаємо, раптом минеться?
— Звари яєць, візьми щось до торби і досвітком підемо. Багато хто збирається. Може, все перейде і лихо обмине стороною...
— А діти? Куди їх дінемо?
