Осиний мед дикий полностью

Коли Янка в білих шкарпетках і напудрених зубним порошком капцях з’являлася на танцях, де вигравала гармошка кривого Мірка, Гріша пильно охороняв гулянку, а надто — Янку. До хати підходив рідко, лише коли випадала нагода чи привід, бо Янка була дівчина строга. Вона, однак, теж придивлялася до хлопця, і хоч мама вряди-годи кидала: «Не задивляйся на москаля», крадькома розглядала його та раділа, що саме її вирізняв серед інших. А якогось вечора Гріша, ніби ненароком, провів Янку до воріт, затримавши на розмову. Коли від вечірньої прохолоди дівчина повела плечима, зняв потерту шинельку і накинув на неї. Війнуло чоловічим теплом і стало затишно. «Може, це він?» — штрикнула думка, але Янка лиш звично пирснула сміхом і шугнула додому, залишивши хлопця в роздумах.

Того ранку, поснідавши буряковою кавою — бо яйце від єдиної курки берегли для Миханя, ну чи для баби Каськи, — Янка збиралася в поле.

— Здрасте! — з’явився на порозі Гріша.

З якого дива, думала дівчина, та ще й так зрання... Стрельнула очима. Плутонов стояв обм’яклий, винувато дивився під ноги. І тоді Янка помітила в сінях ще одного чоловіка у формі. Зблідла.

— Що сталося, чого ви тут?

— Заявление на вас. Зерно прячете.

— Яке зерно? — не второпала дівчина. І раптом, як блискавка, майнула думка: восени у невеличкому схроні у кімнаті мама сховала дві торбини насіннєвого жита. Заліпила, вимастила глиною долівку, чекала пори.

— Прости! — ледве вичавив Гріша.

Тиша запала в хаті. Стук-стук щупом по долівці — і порожнина враз виказала себе. Танька спершу заніміла, дивлячись на те, а потім ураз зірвала благеньку верету з ліжка, оголяючи солому. Один торб’як хлопці уже витягли, а поки піднімали другий, жінка рвучким рухом розв’язала торбину, і жито з шумом шуснуло в солому.

— Ви что делаете? — рвонувся до неї Гріша. Танька себе не пам’ятала.

— Ах ти, Плютоногий! — кричала жінка, силою жбурнувши його на ліжко, і дубасила кулаками, куди попало. — Ти його сіяв, ти його жав? Ти його знову крадеш, останнє крадеш! — волала з перекошеним лицем.

— Бабоньки, не убивайте! — жартома пручався Плутонов, закриваючи руками голову. — Послушайте, я должен, понимаете? Не моя это вина... — і виразно глянув у вікно.

Танька й собі потягнулася за його поглядом. За городом на плоті чипів Микита, котрий ураз відсахнувся від нього, коли жінка люто зиркнула в його бік.

— Ах ти шкуродер проклятий! Щоб тобі повилазило і заціпило навіки! — Таньку всю трясло. Сльози бігли худим вицвілим обличчям. Вона вибирала добірні матюки і посилала усім і на всіх: на війну, на Микиту, на москалів...

— Веди, веди мене, Плютоногий! Мені вже все одно, хай відмучуся раз, і буде кінець. Ми вже зелені від юшки з буряка, давимося кукурудзяними підпалками і все чекаємо, коли буде ліпше... Он дівка на виданні, а її можна перекинути через хату!..

Янка стояла заніміло, Михань сидів у колисці, спершись на бильце, і тільки баба Каська сукала сухенькі кулачки:

— Що буде, ой людоньки! Та ми ж не крали, та то ж наша кривавиця! Та що ж ви робите! Бійтеся Бога!

— Так, — витирав спітніле чоло Плутонов. — Читай!

І підніс Янці папір: «Вызов за доносом был ложным». Янка ще не зовсім усвідомила, що то значить. Здивовано дивилася на міліціонера.

— Это я беру на себя.

— А як же той, інший, що стоїть у сінях?

— Сказал же — беру на себя.

Янка посміхалася крізь сльози, баба Каська заніміло дивилася на Плутонова. Малий Михань вичікував, коли на нього звернуть увагу, не дочекався і розплакався:

— Бабо, люляй! Ба-а-бо!

Марта бігла серед сірих валунів хмар, задихалася і вгрузала в них, важко піднімаючи ноги, наче в пухкий весняний сніг. Серце шалено калатало, зойк застрягав глибоко в грудях і ніяк не міг вирватися на волю.

Посеред хмар стелилася синя небесна стежка, якою ішли її найдорожчі Іванки. Вони мовчки посміхалися до неї, манили поглядом, а вона бігла, бігла, провалюючись у хмари, розмахувала руками... І лише стомлений крик про поміч: «Мамо!» — змусив її розплющити важкі заплакані очі. Проте думки її все ще бігли за хмарами, розгортаючи сувій минулого, що навіки вкоренилося в пам’яті, бо чи могло бути інакше?

Досвітком, коли сонце ще не випило вранішньої роси, Марта з серпом і перевеслами на плечах поспішала в поле жати пшеницю. Вона любила ці росяні ранки, коли стерня була м’якша і колосся не жалило голих рук, лише жаль було волошок та гордих маків, які витикали свої личка з вусатого лану. А коли цвіли купно, обережно обжинала їх, залишаючи на стерні польові букети. Тато сварив її за те, але Марта знала, що має на це право, бо сама була, мовби квітка: таких пишних хвилястих кіс, тонкого стану і граційної ходи не мала жодна дівчина у селі.

Коли йшла, мимоволі притягувала до себе погляди. А що вже парубки, то, мабуть, кожен плекав велику надію, що Марта кине йому бодай один свій усміх.