Старий Цицьора ніби пробудився — шарпнув віжкам так, аж важка крива нога стала сторч. Коні здибилися і метнулися праворуч. Вода з шумом стікала з драбин, відкриваючи стругане дерево, що світило жовтими ребрами. Катерина дивилася на чоловіка на іншому березі і їй ввижалося, що то ангел у білих ризах проклав їм дорогу до порятунку...
Діставшись до твердої землі, жінки впали на коліна, здійнявши руки до неба. Старий Цицьора зняв капелюха і молився стоячи, злегка налягаючи на свою дерев’яну культю і витягнувши вперед мокру голову. Час од часу всі вигукували:
— Мати Божа, Господи, ангелику мій!
Де подівся той чоловік, що їх врятував? Ніби розтанув, ніби й не було його. Шукали, щоб подякувати...
Усім трьом трусилися тіла — від колючої води чи від страху. Жінки викручували мокрий одяг і плакали ревно та щиро.
— Господи, дякуємо за ласку, за порятунок! — повторювали раз у раз.
Багато з того часу води виніс синій Дністер. Можливо, його зелені береги пам’ятають цю давню пригоду і двох жінок, двох матерів, їхню щиру молитву і рятівного ангела...
На робочому столі онуки посміхаються звичні добрі бабусині очі, в яких світиться пересторога і любов. Очі ангела.
Села Вербівку і Лозову роз’єднувало море ранньої отави. А єднала їх річка, яка звивисто, наче пуповина, пульсувала в материнськім лоні землі. Похилі верби роками дитинно всміхалися лагідному плинові води. Жовті лугові квіти поцяткували зелений килим, і ними тішилися обидва села. Коли грали весілля у Лозовій, вербівчани відгадували, з якого двору чути музику. Єдналися родини, підростали діти...
Нестор Гірняк з Вербівки давно мав піднесений настрій, у думках колисав сина, різьбив колиску, витісував свищики. Любив своїх дівчаток. Але сином снив. І, відколи дізнався, що Юлька при надії, тішився думкою, що народиться саме син, і не інакше.
Вже уявляв, як косу з ним клепатиме, читатиме книжки. Юлька спиняла, щоб не забігав наперед, — скільки ще до тої коси! Але хіба радіти заборониш?
А празник у Лозовій був продовженням радості. Вуйко Гілько і вуйна Настя — світлі люди, від них випромінювалося особливе тепло — запросили в гості. Настя — чорнява, з карими очима, на всю округу варилиха.[18] А Гілько — то повний колодязь сміху і пісень:
Коли Настю кликали готувати на весілля, Гілька просили також, аби веселіше було.
Гілько мав співанку до всякої оказії. Його рудуваті вуса аж підскакували над губами, ніби теж співали, і всім ставало святковіше. То як не піти на празник до таких людей? І Юльці добре буде і самому забавно серед них.
Був духмяний серпень. Плодовита земля радувала врожаєм. Спас... Церква виповнена людьми, запахом меду і квітів, обважнілими кошиками з пишними грушами, червонобокими яблуками і сірими головками маку. Лунав ангельський спів. Уважні жіночі очі тим часом квапливо озирали присутніх: до кого підуть празникувати? Бо таке красиве святкування було тільки в Лозовій. Нестор з Юлькою ледве відкараскалися від старого Січкара, який добре знав їхнього батька і конче просив попразникувати у нього. Дякували, обіцяли зайти іншим разом і вже очікували вуйка Гілька, що ніяк не міг забрати бабу Гандзю, котра бубоніла собі з жіноцтвом. Потім уже разом йшли гостинним, заквітчаним селом. Лопотіли новими черевиками діти, презентували нові вишиванки дівчата. Спорожніла церква, селом розтікалися гості — і місцеві, і добра половина Вербівки. Бо як же без них? Вербівка та Лозова з одного кореня: одна річка на два села, як споріднена доля. От і пісня спільна полилася:
Вуйко Гілько з Настею тішилися гостями: і чарку перехиляли, і смачні пироги хвалили. Незчулися, як гарний день минув. Зібралися гості додому. Вуйна Настя завивала в папір, щоб не розбилися, гарні горнята для дівчаток — завше робила їм маленькі презенти. Юлька відмахувалася від солодкого печива, бо покришиться. Баба Гандзя ховала прядене повісмо до виплетеного з місцевої лози кошика. Подякували навзаєм, поцілувалися і Нестор з Юлькою рушили додому, до Вербівки. Трохи захмелілий вуйко Гілько ще заспівав на дорогу:
— Зупини вже того концерта! — Настя жартома штовхнула Гілька в спину.
Руді вуса ще раз приязно піднялися вгору, показуючи усміх, усі знову поцілувалися та й розійшлися.
— Йдемо головною дорогою?
— Та чого ж, долинами ближче. Вже скоро споночіє. День тепер короткий, — втрутилася баба Гандзя.
