Життя тривало. Спогади повертали у той зимовий вечір, коли мороз скрипів під ногами, аж ніби викрешував срібні іскри. Вже не чути було коляд, але у містечку ще витав різдвяний настрій. У холодні вікна місцевого храму культури билася вже інша пісня, «їхав, обіцяв повернутись, прийти, ти...» — срібно звучали жіночі голоси. «Ой не міг прийти, ніч свою знайти встиг... — могутній баритон Богдана розтоплював морозяні квіти на шибках і утверджував життя. — Де там ще ця ніч...»
Обшарпана дітлахами міська ялинка ще красувалася вгорі великими ліхтарями та тремтливим блискучим дощиком, який теж мовби змерз од холоднечі. Молоді аматори пісенної творчості розходилися по домівках. Тупотіли ногами, штовхалися, щоб зігрітися. Неопалений зал і сцена храму мистецтв нагадували замок із казки Андерсена. Богдан негнучкими пальцями ледве зачинив замок і приєднався до веселого гурту. Серед жіночого сокотіння прозвучало м’яко і по-особливому, як умів сказати тільки він:
— Дівки, я привіз із дому пляцки. Може, зайдете?
— О! Пляцки! А чай буде?
— Як закип’ятите воду, то буде! — басував Богдан.
— Прийдемо-прийдемо, вже летимо. Дверей не зачиняй! — гукали вслід. — Ми вже йдемо!
Танька прийшла в новій шубі, то спершу її розпитували, де дістала, скільки коштує і де подібне купити таким, як вони. Потім Зірка ділилася своїми клопотами — сесія на носі, малий хворіє, Людка в бабці, але хоче до мами.
— Слухайте, а пляцки! — спохопилася Ірка.
— То йдемо, чи як?
— Може, пізно вже, незручно?
— А може й ні, може, ще не спить... Зараз розрухаємо. Солоденького ой як хочеться!
Молодиці сміялися і бігцем піднімалися сходами. Зайшли до маленької темної кухні, далі, ген у кімнаті, мерехтіло якесь невиразне світло, наче лампу притягли до підлоги. Гості потрапили в бункер, де на залізному ліжку вже умостився спати господар. Не дочекався. Враз усі три жінки замовкли. Тамуючи сміх і подив, дивилися на кумедну сцену: Богдан лежав під периною, яка випиналася великим білим горбом. На голові мав шапку-вушанку, зав’язану під бородою, що підкреслювала його козацькі вуса, вкриті легкою памороззю. Між бильцями ліжка був протягнутий провід з великою електричною лампочкою, що яскраво світила, додаючи тепла перині. Розплющивши одне око, бо друге, здається, вже спало, Богдан пробурмотів:
— Там, на столі.
І дійсно, на столі замерзлою гіркою лежали апетитні тістечка та перекладанці, спечені Богдановою мамою.
— А чай?
— Вода на кухні. Поставте на електроплитку...
Зоряна метнулася до відра, коли плитка посміхнулася теплим вогником. Хотіла зачерпнути води, але залізний кухоль аж брязнув, наткнувшись на брилу льоду у відрі.
— Чоловіче, чи ти здурів? Чи знаєш, яка тут студінь? Вода замерзла, який тут чай!
— Дівки, не галасуйте! Ви ж бачите — сплю і гріюся... Не задубію... Завтра репетиція, не забудете прийти? — вже крізь сон пролепетав, бо й друге око теж просилося на спочинок.
— Женитися тобі треба, парубче. Дивись, до чого себе довів! Ще закоцюбнеш до ранку, а ми не знаємо, як тобі зарадити.
-Гм... Зарадити хочете? — приязно посміхнувся у засніжені вуса.
— Може, розпалити маєш чим, Бодьку? — охали жінки.
Той тільки відмахнувся ліниво.
— Хату не зачиняйте! — гукнув їм, коли були вже у дверях.
На ранок найперше задзвонили в будинок культури:
— Богдана Степановича можна?
— Десь вийшов.
— Ой, слава Богу! Живий, вижив значить...
Пахла осінь. Усюди було повно квітів, а він пішов, тихо й без попередження... Мимоволі з пам’яті виринули слова далекої пісні, заспіваної його дивовижним голосом: «Ой не міг прийти, ніч свою знайти встиг...»
«Христос воскрес. Христос воскрес із мертвих. Смертю смерть поправ. О Боже!» Ці слова були останніми в його житті. Голова зі срібним німбом волосся ледь хитнулася вбік і завмерла, обдаровуючи востаннє легкою посмішкою всіх, кого любив. Тією посмішкою, закарбованою в камені, він згодом довіку буде зустрічати й проводжати вдячних земляків, які приходитимуть віддати йому шану. На місці його старенької хати — каплиця, квіти і молитва. Здається, що кам’яні груди отця Йосафата піднімаються, повні любові і вдячності, до небес і до всіх живих, хто тут є і хто приходить до нього у травні, в день його перший і останній...
Була Зелена неділя. Зовні церква пишалася заквітчаним маєм, серед якого, як великі темні квіти, висіли чоловічі капелюхи на дерев’яних кілках. Довкола буяла вдячна природа. Малеча у вінках, жінки у вишитті, у барвистих хустках заповнили церкву.
