— Нi пощади, нi жалю до схизматiв!
— Нi пощади, нi жалю! — глухо прогуло в залi.
— Винищити всiх до єдиного!
— До єдиного! — вигукнув з фанатичною пристрастю молодий ксьондз.
— До єдиного! — понурим хором повторив натовп.
— I всi їхнi храми обернути на попiл i вугiлля!
— Стерти з лиця землi!
Цi слова прокотилися через весь зал, понурий шляхтич, що сидiв бiля дверей, нараз спалахнув весь i зiрвався з мiсця; очi його люто блиснули, рука судорожно схопилася за пiстоль, вiн подався вперед, але раптом зупинився… рука його поволi опустилася, очi згасли, й вiн знову сiв на своє мiсце…
Захопленi урочистiстю хвилини, присутнi в залi не помiтили дивног i спалаху старого.
— Amen! — мовив нарештi архiпастир i, склавши руки, занiмiв у безмовнiй молитвi.
В епоху, про яку тут iдеться, вся Правобережна Україна була густо вкрита лiсами; а мiсцевiсть од рiчки Тясьмину до Гнилого Тiкича — верст на двiстi на захiд, i од рiчки Рось до херсонських степiв — верст на сiмдесят на пiвдень, тобто весь нинiшнiй Чигиринський, частина Корсунського, Ольвiопiльського, Єлисаветградського, Олександрiйського повiтiв, — вся ця площа являла собою суцiльну, майже непрохiдну гущину диких пралiсiв, перетятих горами, скелями, глибокими ярами, м'якими улоговинами, рiчками й болотами. Величезнi лiсовi урочища, розмежованi або вузькими просiками, або чорними кряжами, або рiчками, мали рiзнi назви. Мотронин лiс (найближчий до Днiпра), Жаботинський, Круглий, Цибуль-ський, Найдин, Гончарний, Лебединський, — та, власне кажучи, всi вони зливалися у неосяжний лiсовий край. Серед цих диких нетрiв, де привiльне жилося хижим звiрам, куди важко було пробратися грабiжниковi й розбiйнику, тулилися монастирi й вабили в свої мiцнi стiни, пiд захист хреста, знедолених i скривджених, — гнаний руський люд.
Майже з перших часiв християнства правобережжя Днiпра було розсадником чернецтва. Чудова природа й тиша незайманих лiсiв принаджували сюди i втомлених життям, i тих, хто не знайшов в ньому радощiв, — для подвижництва, для високих i чистих молитов, для заспокоєння бентежної душi; до анахоретiв прилучалися iншi, шукали надiйний сховок i закладали спершу убогий зруб — церковцю, а потiм i монастир. Багато українських монастирiв були щедро обдарованi своїми фундаторами, за згодою польських королiв, а також гетьманами малоросiйськими — просторими й багатими угiддями; цi дарунки примножувалися власними надбаннями, i монастирi могли б користуватися великими прибутками, коли б неспокiйний час, нестримна сваволя шляхти й цiлковите беззаконня не позбавляли їх прав i не розоряли раз у раз вогнем i мечем. Та, незважаючи на все це, монастирi все-таки, як останнi притулки православ'я, росли й росли, i їх мiж Ржищевом i Чигирином було тодi п'ятнадцять: Чигиринський, Медведiвський, Мотронинський, Жаботинський, Лебединський, Мошногорський, Iрдинський, чи Виноградський, Корсунський, Богуславський, Трахтемирiвський, Канiвський, Ржи-щiвський, Лисянський i Манькiвський. Перше мiсце серед них посiдав, безперечно, Мотронинський монастир: вiн вирiзнявся серед усiх українських монастирiв i стародавнiстю, i кiлькiстю братiї, i своїм пречудовим мiсцем.
Мотронинський монастир був заснований ще задовго до навали Батия, у XII столiттi, якоюсь княгинею Мотроною, вiд iменi якої й дiстав свою назву.
На пiвдень вiд Чигирина мiсцевiсть стає горяна; вершини гiр з химерними обрисами товпляться зубчастим пасмом до Днiпра, пiдiймаючись терасами вище й вище, то набiгаючи одна на одну, то обриваючись кручами, немов скам'янiлi гiгантськi хвилi. Усi цi гори вкритi були тодi лiсами й височiли серед темного, безмежного моря лiсiв. В одному мiсцi, у центрi замкнутого овала, здiймалася конусом гора-особняк, пануючи над усiєю мiсцевiстю, а на вершинi цiєї гори спочивав у мiцному гнiздi Мотронинський монастир. Його золотi хрести було видно за кiлька миль, сонячного дня вони виблискували зорями в синявi лiсiв i, мов рятiвний маяк, привертали до себе погляди нещасного пiд'яремного люду, вселяючи в його змучену душу надiю.
